Людяний, щирий, надзвичайно сміливий — саме так характеризують рідні та друзі 43-річного захисника Мирослава Тішкова із села Сімер, що на Закарпатті. У перші дні великої війни він, не роздумуючи, як і десятки тисяч українців, добровольцем відправився боронити країну, яку так палко любив. Так само, до нестями, він кохав дружину та двох доньок. Після перемоги мріяв, як поведе їх під вінець, дочекається онуків й буде для них найкращим у світі дідусем… Проте всі ці плани так і залишились у мріях. Влітку 2023 року відважний прикордонник з позивним «Тіня» поліг в бою на Донеччині. Молодшого сержанта посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
«Тато мріяв видати нас із сестрою заміж і няньчити з мамою онуків»
— Досі не віримо і чекаємо на тата. Здається, що це якийсь страшний сон, що все відбувається не з нами. Нестерпно болить, — розповідає «ФАКТАМ» дочка воїна Світлана Тішкова. — Змалечку тату прищеплювали любов до України, у нього завжди було загострене почуття справедливості. Дуже добрий, щедрий, оптимістичний та мудрий — таким він запам’ятається нам.
ВІДЕО ДНЯ
З мамою вони познайомились в компанії друзів. Перше кохання, тоді весілля, дітки… Їхньою парою захоплювались, бо це завжди був океан любові та ніжності! Татові подобались риболовля, плавання, полювання, походи в гори, він мав золоті руки та робив неймовірні вироби з дерева. Мріяв видати нас із сестрою заміж і няньчити з мамою онуків під мирним небом… Не судилось.
Мирослав до нестями любив своїх доньокРЕКЛАМА
За словами доньки, коли почалося повномасштабне вторгнення, Мирослав Тішков виявив бажання боронити країну і поповнив ряди 7-го прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України. Служив там від 13 березня 2022 року інспектором прикордонної служби
— Тато — доброволець, хоча всі в сімʼї були проти, адже переживали за нього, — розповідає Світлана. – Але він пішов з дому по хліб, а повернувся з повісткою. Ми з татом довго не зізнавалися рідним, що його з побратимами вже відправили до Овруча на Житомирщині для несення служби. Розповідали казочки, що він буде на Закарпатті, а поїхати до нього побачитися не можна, бо на навчанні. Але, коли тато перший раз пішов на «нуль», мусили зізнатись…
Пригадую історію, коли батько ніс службу на кордоні з білоруссю. Він зателефонував мамі й сказав, що буде зайнятий кілька годин. Мовляв, не зможе відповісти, якщо будемо дзвонити. А тут сюрприз — за 20 хвилин тато відкрив двері й зайшов додому. В той момент щастю не було меж…
РЕКЛАМА
Побратими називали Мирослава надзвичайомно мужнім та відважним воїном
«Трагічну звістку мамі повідомив командир»
— Важко було, коли тато їхав на завдання та був без звʼязку, — продовжує донька героя. – Але перед цим тато завжди телефонував й за допомогою відео ми могли почути його та побачити. Він ніколи не жалівся, завжди казав, що все буде добре, вороги помруть, а ми переможемо. Вже тепер знаємо, що батько під час несення служби неодноразово рятував життя побратимів, із замінованих полів забирав тіла загиблих, щоб рідні могли їх гідно поховати та попрощатись. В останні місяці життя він був водієм моторного човна, що здійснював переправу наших військових на позиції через річку Сіверський Донець. Надзвичайно мужній та відважний воїн, розповідали нам його побратими.
Читайте також: «У сина було дві пластини в нозі та багато поранень, але він пішов воювати»: на Донеччині загинув атовець «Вуйко» з Прикарпаття
РЕКЛАМА
Напередодні загибелі рідні спілкувались з бійцем. Зізнаються — лиха не передчували.
— Якщо чесно, ми всі були впевнені, що тато переживе цю війну та повернеться додому, — зазначає донька бійця. — 20 червня 2023 року, противник здійснив штурмові дії в районі населеного пункту Серебрянка Донецької області. Під час виконання бойового завдання, а саме переправи через річку Сіверський Донець, ворог здійснив атаку за допомогою дронів, осколок влучив батькові в голову, від чого настала моментальна смерть…
Поховали Мирослава Тішкова в рідному селі Сімер на Закарпатті
— Трагічну звістку мамі повідомив командир, — каже Світлана. — Поховали ми тата у рідному селі. Важко, дуже багато всього, що пов’язано з ним, залишилось з нами, та дуже багато нашого пішло з ним насправді. У нас були теплі та люблячі стосунки в родині. Він завжди піклувався про інших. Що наш тато так і не встиг зробити за життя, так це поставити вдома лазню з дерева. Хочемо втілити це у життя. Тато усе віддав за нас із вами, тому для нашої сім’ї важливо, щоб наш він хоча б посмертно мав найвище звання «Герой України».
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 26-річного героя Андрія Потічного з Ужгорода, який загинув на Донеччині.
Читайте також: «Я винищу ворога і привезу мир»: в бою у Серебрянському лісі загинув 24-річний герой
