28 травня у Коростишеві, що на Житомирщині, в останню дорогу провели трьох дітей, які загинули внаслідок ворожого удару. У міському Будинку культури зібралися сотні людей, серед яких були рідні, вчителі, однокласники та земляки. Вони вишукувались у черги, аби покласти до трун квіти та іграшки. Усі не стримували сліз, прощаючись із 17-річним Романом, 12-річною Тамарою та 8-річним Станіславом Мартинюками. В одну мить життя рідних братів та сестри обірвала російська ракета, яка поцілила у їхній дім вночі 25 травня. Батьки дітей дивом залишились живі, але їм потрібне тривале лікування.
ВІДЕО ДНЯ
«6 червня у Романа мав бути випускний вечір, вручення атестатів. Ми заздалегідь підготували учням стрічки «Випускник-2025», – каже класний керівник загиблого учня Юлія Скок
– Такої трагедії у нас ще не було у місті. Це вперше з 2022 року росія атакувала Коростишів, й такі страшні наслідки. Ми вже не раз оплакували наших воїнів — синів, чоловіків, батьків, які загинули, захищаючи нас. Але це інший біль. — зі сльозами на очах каже «ФАКТАМ» класний керівник загиблого Романа Юлія Скок. — Несамовитий. Нелюдський. Ми попрощалися з невинними дітьми, чиї життя обірвалися в одну мить.
Хата родини Мартинюків. Шансів вижити у дітей не булоРЕКЛАМА
За словами співрозмовниці, родину Мартинюків багато хто знає. Адже голова родини працював охоронцем у дитячому садочку, а мама вчителювала у сусідньому селі.
– Їхню сім'ю у приклад ставили, бо світлі, порядні та добрі люди. І такими ж діток виховували. Діти дбали один про одного, між собою були дружні. У подружжя залишилися старші сини віком 24 та 26 років. Один мешкає у Києві, інший у Львові, — додає вона. — Троє менших ходили до ліцею № 1 ім. Густава Олізара. Роман, мій учень, навчався в 11 класі. Він був дуже розумним, щирим і дуже спокійним. Завжди з повагою ставився до вчителів, слухав батьків, не сперечався, не підвищував голосу — просто робив усе по совісті, з внутрішньою гідністю і мудрістю, не властивою багатьом підліткам. Він не вирізнявся гучністю чи показовістю — його доброта була тихою, але справжньою. Якщо комусь потрібна була підтримка — Роман завжди знаходив слова чи вчинки, щоб допомогти. Діти з теплотою про нього відгукуються.
Через проблеми зі здоров’ям він часто хворів і пропускав навчання. Але це не заважало йому цікавитись предметами, які любив. Особливо — фізикою та історією України. Фізика давала йому логіку, точність, відповіді. А історія — простір для роздумів. Часто після уроків Роман залишався поговорити з учителем, подискутувати, ставив запитання, які змушували замислитися і дорослих. Іноді він ніби знав більше, ніж було написано в підручнику — і вмів думати глибше, ніж вимагала програма. Хлопець ретельно готувався до національного мультипредметного тесту. Ще не визначився, куди вступатиме, казав, що залежить від того, які оцінки отримає.
РЕКЛАМА
Містяни досі несуть квіти та м’які іграшки до руїн будинку
Станіслав Мартинюк закінчував 3 клас на відмінно. Дуже любив вчитися. Часто хворів, але коли приходив у клас, діти радісно зустрічали його зі словами: «Нарешті, скільки ти вже хворіти будеш, ми вже скучили».
– Він був дуже добрим, веселим, любив співати і танцювати, вчився у музичній школі. Я завжди запитувала: «Стасику, коли ти вже для нас у класі зіграєш?» Він мило посміхався, — продовжує Юлія Скок. — Стаса легко було вчити. На уроці він ловив кожне слово вчителя. З радістю брав участь у шкільних заходах. Для батьків це був справжній подарунок долі, мати таку не по-дитячому дорослу дитину. Навіть жарти у нього були не дитячі, а якісь з мудринкою. Дуже шкода, що ми не побачимо, ким він стане у майбутньому…
12-річна Тамара, пригадують педагоги, постійно приводила за руку на заняття молодшого брата Станіслава. Обидва у музичній школі вчилися грати на домрі. Нещодавно вони склали академічні концерти й готувалися до випуску. Тамарі вже була готова грамота — мали вручити за відмінні успіхи у навчанні.
РЕКЛАМА
– У п’ятницю діти були у школі, ніщо не віщувало біди, — каже пані Юлія. – Вночі ми всі почули звуки вибухів. Вранці директор ліцею повідомив мені, що загинули наші діти. Коли спитала, про кого йде мова, він сказав, що це мій учень Роман, його брат та сестра. Їхній дім знаходиться на окраїні Коростишева, звичайний район, прості мирні люди. Ракета поцілила у кімнату, де спали школярі. Шансів вижити не було. Батьки спали в іншій кімнаті, їх врятували. мамі зробили операцію, в неї перелом хребта. Тато був на похованні у супроводі лікарів.
Романа, Тамару та Станіслава поховали разом на місцевому кладовищі. У рідному ліцеї облаштували куточок пам’яті, куди досі несуть квіти та м’які іграшки.
Поховання Романа, Тамари та Станіслава Мартинюків
– 6 червня у Романа мав бути випускний вечір, вручення атестатів. Ми заздалегідь підготували учням стрічки «Випускник-2025». Й він мав бути тим хлопцем, який би зовсім скоро мав стояти на сцені зі стрічкою, посміхатись, дякувати вчителям, прощатися зі школою й крокувати у доросле життя, — зазначає вчителька. — Але так боляче, що не судилось. Із однокласниками Романа ми прийняли рішення, що ця стрічка повинна бути з ним. Тому вона була на прощальній процесії і потім ми її поклали хлопцю у труну. Коли це робили, ніхто з присутніх не міг стримати сліз. Безумовно, ніякого випускного вечора вже не буде, нам боляче… Також для цих діточок востаннє зазвучав шкільний дзвінок. Їхні парти залишились порожніми, але вони залишаться з нами назавжди.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію вчительки з Київщини Оксани Сергієнко, якій окупанти поцілили з автомата в обличчя, коли в перші дні великої війни вона намагалася вивезти двох своїх молодших дітей на територію, підконтрольну Україні.
