«Наразі російська армія диктує нам умови, але не вважаю, що вже настав час констатувати факт, що Україна програє», — Віктор Муженко | Портал новин про будівництво, дизайн і ремонт

«Нам треба мати план на найгірший сценарій. Що, якщо Північна Корея відправить завтра +100 тисяч військових? Що, якщо Китай почне, вже не прикриваючись, передавати ешелонами зброю і технології? Що, якщо сюди почне приходити все більше ресурсів з країн Вісі зла, в геометричній прогресії? Чи є у нас план?» — запитала у своїй недавній статті засновниця «Центру підтримки аеророзвідки» Марія Берлінська. Насправді її запитання про плани риторичні…

Ми постійно отримуємо холодний душ. І з контрнаступом, і з вимогами прийняти нас в НАТО, і з планом перемоги та формулою миру, які влада нав’язує західним партнерам. Таке враження, що на Банковій постійно шукають чарівну кнопку, щоб клацнути — і все вийшло. При цьому там не слухають й не чують тих, хто говорить гірку правду, хто підказує, що треба зробити негайно, тому що сам пройшов через таке, чого вони навіть не уявляють. Так і ми, чого вже там, теж не чуємо.

Днями знайомий офіцер сказав у приватній розмові, що всі прогнози та попередження начальника Генерального штабу — головнокомандувача Збройних Сил України у 2014−2019 роках генерала Віктора Муженка (зараз він провідний науковий співробітник науково-дослідного інституту ЗСУ) збуваються на 95%. От настільки вони точні. Це не дивно. Те, що Муженко — стратег найвищого рівня, визнають і військові, і експерти, і натівські генерали, і навіть його опоненти. Взагалі людей, які настільки глибоко розуміють війну, в нашій країні можна порахувати на пальцях однієї руки. І це не перебільшення.

Це третє інтерв’ю, яке генерал Муженко дав з початку повномасштабного вторгнення. Ми розмовляли 20 листопада. Торкнулися, як завжди, багатьох тем — від аналізу ситуації на фронті до сценаріїв розвитку подій.

«Зберегти державу можна лише тоді, коли ворог отримає поразку на полі бою»

— Вікторе Миколайовичу, Україна стоїть на краю прірви. Ставки постійно зростають. У березні 2023 року в інтерв’ю «ФАКТАМ» ви сказали, що «у нас є всі можливості й всі шанси розгромити росію на полі бою». За цей час багато чого відбулося. Не змінили свою думку? Чи є в нас тепер, після втрати ключових Авдіївки, Бахмуту, Вугледару тощо та коли з останніх сил тримаються Торецьк, Покровськ та Часів Яр, ті шанси? Бо ми щоденно бачимо на карті, як просувається ворог.

ВІДЕО ДНЯ

— Для нас однозначно не стоїть питання повного розгрому російської федерації та проведення параду на Червоній площі. Але ми повинні розуміти, що війна — це довгий процес. Російсько-українське протистояння триває одинадцятий рік. Перший етап широкомасштабної агресії Україна виграла, стримавши росіян на тих рубежах, якими вони практично є сьогодні. Тобто просування за ці майже три роки не таке значне, якщо рахувати не кількість сіл, а відсотки території.

Хай там що, а я не вважаю, що вже настав час говорити про те, що Україна програє. Були періоди успіхів і періоди певних поразок. Наразі російська армія володіє ініціативою. Тобто вона нам диктує умови. Так, її успіхи тактичні. Однак з кількох десятків таких тактичних успіхів складається загальне враження успішного просування по території України. Але ще раз повторю, що не вважаю, що є необхідність ставити якусь крапку в цих подіях.

Щодо шансів перемогти на полі бою, вважаю, що вони в нас були й зберігаються досі. Як би не виглядала ця ситуація з боку, як би хтось її не коментував у вітчизняних та закордонних мас-медіа. Україна має шанси здобути Перемогу. А яке в нас розуміння Перемоги в протистоянні з таким могутнім ворогом? Моя думка — це збереження України як суб'єкта міжнародного права і суверенної держави та її Збройних Сил.

— Вибачте, невже ви припускаєте думку, що ми не збережемось як держава?

— Я виходжу з того, що путін поставив для себе мету знищити нашу державність. Сьогодні не проглядається саме таке завершення цієї ситуації. Хоча серйозна загроза втрати державності є. Багато що залежить від нас. Чи зможемо ми згуртуватись та консолідуватись? Чи зможемо дати достойну відсіч росії? Зберегти державу можна лише тоді, коли ворог отримає поразку на полі бою. Вважаю, що у нас шанси були і є. Саме армія як державна структура зараз найкраще демонструє найбільшу згуртованість, розуміння і усвідомлення своєї місії.

— Однак людей у війську не вистачає. Зброї не вистачає. Незрозуміло, яка буде політика з боку Штатів. Без їхньої допомоги шанси дуже погані.

— Ми малюємо песимістичний сценарій, що нам одразу відмовлять в допомозі, що нова адміністрація Сполучених Штатів різко розверне курс щодо підтримки України на 180 градусів або взагалі буде тиснути на нас задля якихось домовленостей. Чому ми саме так сприймаємо цю ситуацію? У Сполучених Штатів є завжди свої національні інтереси. Не думаю, що в цьому переліку стоїть поразка або здача України. Причому при будь-якій адміністрації. Тому що це однозначно не на користь ані Америці, ані світової спільноти взагалі. Плюс ще ж є Європейський Союз, який прагне нам допомагати й робить це. Однак хотілось би, щоб робив ще краще.

Для Штатів це не лише репутаційна історія, а й втрата відповідних важелів впливу на загальносвітову ситуацію, якщо вони втратять Україну. Бо тоді вийде, що цивілізований світ і зокрема Штати як його лідер не змогли забезпечити дотримання норм міжнародного права. Після цього агресор захоче йти далі. Можливо, в Тихоокеанському, Азійському, Центрально-Азійському регіонах і на Близькому Сході.

Зараз ситуація дуже швидко змінюється. Не думаю, що в чиїхось інтересах є посилення росії шляхом повної здачі України й задоволення проміжних апетитів кремля. Тому що після заволодіння Україною ці апетити розіграються. В їхніх думках ще є балтійські країни, є питання впливу на країни колишнього Варшавського договору. І взагалі у свій час путін заявляв про єдиний економічний простір від Владивостока до Лісабона, тобто практично про весь європейський континент.

Тому не думаю, що в чиїхось інтересах нас кинути. Можливо, виникне питання обмеження допомоги або надання її на якихось інших принципах. Можливо, це буде ленд-ліз з подальшою його оплатою. Можливо, кредити на якихось інших умовах. Це все може бути. А як буде здійснюватися, Бог його знає.

— Які помилки зробили наша влада та військове керівництво за два з половиною роки великої війни? В чому вони прорахувалися? Яких проблем можна було уникнути?

— Дуже легко вказувати на певні помилки, не беручи безпосередньої участі в процесах організації цього опору, або стоячи в стороні й спостерігаючи з боку всі події. Це завжди суб'єктивний погляд. Але є деякі події, які відбувалися на моїх очах, і в яких особисто брав участь.

Вважаю однією з помилок першого етапу вторгнення проведення переговорів. Коли буквально в перші дні почали обговорювати з росіянами умови завершення процесу, в тому числі й шляхом можливої окупації певної частини України, причому взагалі без будь-яких гарантій. Думаю, що таким чином була продемонстрована слабкість української позиції.

І це сталося в той момент, коли росіяни розгубились від тієї неочікуваної жорсткої зустрічі, яку одразу їм організували Збройні Сили України й українське суспільство. Це було досі не оцінене патріотичне піднесення на рівні не лише окремих людей, а й цілих громад. Прикладів дуже багато. І на Чернігівщині, і на північній Київщині, і на північній Житомирщині, і на Харківщині, і на півдні. Росіяни не очікували такого. Вони сподівалися на бравурні марші, квіти, аплодисменти та хліб і сіль.

Однак цього не сталося. І тут їм, розгубленим, запропонували обговорити умови припинення бойових дій. На мою думку, це дуже швидко створило в них враження, що влада України почала прогинатись через цю агресію. До речі, прогнозовану, але чомусь неочікувану. Це перше.

Читайте також: «Як тільки закінчиться війна й історики отримають доступ до певних документальних джерел, багато легенд просто будуть зруйновані», — Віктор Муженко

Друге. Спочатку був стихійний рух опору. Децентралізованість дій, надання широких повноважень командирам нижчої ланки й невтручання старшого керівництва в їхні рішення давало їм можливість маневрувати своїми силами й засобами. І ця децентралізована хаотичність та асиметричність дій тоді показували результативність в боях. Однак децентралізоване командування потребує дисциплінованої ініціативи.

Ця хаотичність тоді сприймалась. Але надалі це вже призвело до певного дисбалансу в системі управління та керованості процесами. Наприклад, неконтрольований й незрозумілий мені відхід на території Луганської області — залишення Станиці Луганської, залишення Щастя з непідірваним мостом. Чому це сталося? Там не було такої загрози, був великий бар'єрний рубіж (річка Сіверський Донець), який міг би стримувати доволі довгий час російські підрозділи, однак пункти управління були переміщені в тил на десятки, а інколи сотні кілометрів. Не у всіх випадках це диктувалося, на мою думку, обстановкою.

Третє. Тоді ж ще був хаос в системі мобілізації. Приймали всіх підряд, без розбору. І була пересортиця: фахівця з РЕБ могли відправити в піхоту, а фахівця з піхоти — в частину зв'язку. Шляхом вже внутрішнього переміщення якимось чином з цієї ситуації виходили.

Те, що в той час був постійний наплив людей, створило проблему на майбутнє. Тому що деякі командири уявили, що людський ресурс невичерпний, і поверхово ставилися до планування своїх дій, не розуміючи того, що кількість населення в нас обмежена, що відбулася колосальна міграція населення, що буде багато непридатних до служби. Тобто що наступить такий період, коли поповнення армії стане проблемою.

На стихійну мобілізацію впливали різні фактори. Людей брали, аби тільки заповнити кількісну потребу військових частин. Навіть з перевищенням цієї потреби, щоб цих добровольців розпихати. До чого це призвело? У 2016 році після створення командування Сил спеціальних операцій був заведений спеціальний облік фахівців дефіцитних спеціальностей. Це військовослужбовці ССО, снайпери, інструктори навчальних центрів, оператори ПТУРів і ще ряд критично важливих спеціальностей, які потребують специфічної довготривалої підготовки. І куди вони потрапили? Хто звернув увагу на цей спецоблік?

І взагалі, раз інформація про вторгнення була, чому цей хаос відбувся в таких масштабах? Втрати за перші кілька днів широкомасштабної агресії склали приблизно стільки, скільки за весь 2014 рік. Я про це при свідках сказав колишнім головнокомандувачу та начальнику Генштабу. Потім почали закривати цю статистику.

Четверте — питання фортифікацій. У кінці березня, повертаючись з Донбасу, я отримав інформацію про те, що росіяни виводять свої війська з-під Києва. Ми з полковником Олександром Махачеком (грамотний, тямущий офіцер; загинув на Донбасі 30 травня 2022 року, посмертно відзначений званням Героя України) привезли карту, де нанесені рубежі, які необхідно дообладнати, а деякі, відбудовані ще в період 2015−2016 років, — оживити, тобто заповнити військами, щоб привести їх в порядок.

Сказав: «Готуйте розпорядження». — «Ми будемо наступати, ми не будемо оборонятися». Ця карта досі знаходиться в одній зі структур Генерального штабу. Там мова йшла і про Запорізьку область, і про Донбас, якраз напрямки Покровськ та Часів Яр. Ще раз повторю, що це було у березні 2022 року.

Я зателефонував тоді одному з начальників, який відповідав за інженерне забезпечення: «Скільки у вас лопат є?» Тому що трактор або бульдозер — це одне, але все одно треба копати, бо окоп зберігає життя солдатів. Один з основних засобів піхоти — це лопата. Мала саперна, велика — без різниці.

У період АТО дехто цього не зрозумів. Тоді були претензії: «А чому у нас окопи не викопані?» Я колись сказав одному народному депутату, який тоді нібито проходив службу: «Я повинен прийти й вам персонально копати окопи?»

Так от, цей начальник відповів, що лопати є. «Скільки?» — «Двадцять тисяч». — «Півмільйонну армію двадцять тисяч не врятує». Пам'ятаю цю розмову як зараз. Можливо, про це не потрібно розповідати?

— Ще і як потрібно! Люди мають право про ці моменти знати.

— Четверте. Вважаю, одним з, можливо, оперативних прорахунків довготривале тримання Бахмуту, що потягнуло за собою значні втрати.

П’яте. Харківська операція була успішною. Але у зв'язку з тим, що вона не була своєчасно переформатована з наступальної в оборонну, ми там теж втратили свій наступальний потенціал. Тобто коли вийшли десь в район східніше річки Чорний Жеребець, вся потуга українського наступу забуксувала. А росіяни зуміли посилити свої війська. У цій ситуації нам потрібно було вийти на відповідні вигідні рубежі, закріпитись і спрямовувати частково ударне угруповання на інші напрямки. Це б давало нам можливість постійно утримувати таку ініціативу.

Така сама помилка була потім повторена, на мою думку, вже у 2024 році на початку проведення Курської операції.

«Курська операція — це якраз доля Сум та Запоріжжя»

— Думки фахівців про неї протилежні. Так, вона зухвала і напевно увійде в підручники. Але чи варто було її проводити, коли ми віддаємо село за селом? Вже взагалі не чутно бадьорих фраз на кшталт «як дійшли до Суджі, так дійдемо і до москви».

— На першому етапі ми провели доволі таки успішну й прекрасно сплановану операцію, яка мала ефект раптовості, чого в сучасних умовах дуже проблематично досягти. Але наскільки було обізнане з імовірними діями українських військ на Курському напрямку російське керівництво? Можливо, у них не було адекватної оцінки або ця оцінка від розрізнених структур була різною. А українські командири чітко розуміли очікуваний результат найближчої задачі? А подальшої? А час проведення операції був оптимальним?

Однак, як би там не було, операція мала успіх. Але чи правильно був обраний формат цієї операції? Маю на увазі це був наступ з завданням утримання або захвату якоїсь території, чи це був рейд для того, щоб знищити певні об'єкти на цій території й потім вийти. Якби це був рейд, думаю, він би мав великий успіх.

Шосте. Ще одна зі стратегічних помилок — це організація так званого контрнаступу. У березні 2023 року я дав вам інтерв'ю, де прозвучали непрямі посили на цю тему: чи спроможні ми проводити контрнаступ, чи є у нас відповідні сили й засоби, чи достатньо їх та наскільки об'єктивно ми оцінили противника? На мою думку, була хибна оцінка спроможності росіян утримати їхні позиції й перехопити ініціативу.

Був ряд проблем, в тому числі загальнодержавних. Завчасна інформаційна підтримка цього контрнаступу створила в українському суспільстві таку думку, що от просто необхідно розпочати його через певний час, отримавши певну зброю від наших партнерів, — і ми вийдемо і на берег Азовського моря, і будемо пити каву на набережній Ялти. Оці завищені очікування заклали, мабуть, спочатку ейфорію, а потім розчарування в українському суспільстві у справжніх спроможностях Сил оборони та основу тих проблем, які вже потім відбувались на фронті. Такі помилки треба враховувати в майбутньому.

Ще був ряд проколів по організації цього процесу. Наприклад, якось мене запросили на один захід. Там озвучували в тому числі й хід підготовки до проведення контрнаступу. Коли я почув, що інженерну розвідку проводили в складі штурмових груп, запитав: «Почекайте. А як ви оцінювали місцевість, фортифікаційне обладнання, інженерні загородження на напрямках, вибраних для головних ударів?» Для себе з’ясував, що рекогносцировку просто не проводили.

— Це ж неприпустимо?

— Так. Є перелік обов'язкових заходів при підготовці будь-якої операції. Це основа, вона закладена в статутах, починаючи від найменшого рівня й закінчуючи відповідними доктринами й настановами на найвищому. Однак ці пункти чомусь не були виконані. Головнокомандувач взагалі не виїжджав в ті райони, де мав відбутись цей стратегічний контрнаступ, щоб подивитися на місцевість.

У мене є сумнів, чи взагалі був загальний план цього стратегічного контрнаступу. Не окремих операцій на окремих напрямках, а саме загальний план.

Ще є питання щодо дій груп, які повинні були розмінувати проходи для наших підрозділів до переднього краю противника. Запитав людей, які керували цими інженерними підрозділами: «Скільки проводили вогневу підготовку?» — «Ну, 25−30 хвилин». — «А скільки діяли інженерні підрозділи?» — «Дві з половиною години». Тобто виходить, що дві години ці підрозділи працювали без будь-якого прикриття. Звідси втрати, звідси проблеми.

Питання вибору напрямків контрнаступу теж помилка. Як можна було вибрати ті напрямки, де росіяни нас вже очікували? Там були їхні найукріпленіші райони. І, найголовніше, місцевість нам не сприяла — перепади висот, наявність відповідних бар’єрних рубежів і таке інше.

Стратегічний план має розробляти Генеральний штаб. Далі у відповідних оперативно-стратегічних угрупованнях військ — свої плани на окремі напрямки. Це робота різнорівневих органів управління. Тобто має бути цілий каскад таких планів. А загальний замисел цієї контрнаступальної операції мають підписати начальник Генерального штабу, головнокомандувач, а потім затвердити президент України. Ставка свої рішення доводить наказами та директивами. Чи мав бути наказ про затвердження такого замислу? Звісно, що так. Він є насправді? Не знаю.

Ми з вами вже не раз говорили про те, що не лише в суспільстві, а й у військових сформувалася думка, що росіяни не здатні воювати. Пішли оці розмови про «чмобіків», «Чорнобаївку-3», «два-три тижні». Ще раз повернуся до цієї теми.

Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

Свого часу я за власної ініціативи (мене підтримали, Залужний віддав розпорядження, хоча я з ним розмови не мав, а спілкувався з його радником) долучився до підготовки двох корпусів, які формували саме для виконання завдань цієї контрнаступальної операції. Коли спілкувався з керівництвом цих корпусів, мене вразило поверхове ставлення, особливо у 9-му корпусі, — «та ми як підемо, вони побіжать». Після короткої підготовки, буквально десять днів, я запропонував продовжити її ще хоча б днів на двадцять. Однак до мене не прислухались, тому я вирішив відійти від цього процесу, оскільки нема сенсу працювати, якщо твої пропозиції, твої зауваження, твоє бачення нікому не потрібні.

Так от, я запропонував як один з етапів контролю провести оперативні літучки з управліннями цих корпусів для того, щоб зрозуміти, наскільки вони готові. Мене здивувало, як планували цей контрнаступ: з класичними висуваннями батальйонними колонами, які ми відпрацьовували у свій час на полігонах, і від яких вже відійшли. Це було розписано в зауваженнях після літучок для того, щоб командири звернули увагу і трохи, можливо, змінили думку про форми й способи застосування своїх підрозділів в операції. Абсолютно нічого не було зроблено. І в ході висування наші підрозділи зазнали втрат.

Я не один був долучений. Були група офіцерів Генерального штабу та викладачі Національного університету оборони. Вони теж написали відповідні зауваження. Оцінюючи наслідки, навряд чи їх врахували.

Ще раз скажу про те, що вважаю принциповим. Організація процесу наступу з висуванням та розгортанням на рубежах на той час не могла бути реалізована. Бо на заваді стали військова некомпетентність, самовпевнене невігластво й ейфорія посадовців із відповідним політичним тиском на військових та уникнення відповідальності на стратегічному рівні військово-політичного керівництва. Згодом дещо з переліченого визнав тодішній головнокомандувач ЗСУ у своїх заявах.

— Ваш аналіз нинішній ситуації на фронті? З чим ми заходимо в зиму? Давайте по напрямках: які загрози щодо подальшої втрати території, що треба терміново зробити, щоб зупинити просування росіян. Доля обласних центрів — Суми, Запоріжжя, Дніпро? Зараз почалося серйозне загострення в Запорізькій області.

— Наскільки я знайомий з цією ситуацією, певні плани у росіян були. В українському інформаційному просторі тиждень-два тому говорили, що на Запорізькому напрямку зосереджуються війська і планується якась наступальна операція. Після цього була інформація про те, що частину російських військ перевели на Курський напрямок (на Запоріжжі планували залучити дві дивізії — 7-му і 76-ту, одна 76-та була перекинута на Курщину). Чи спроможні росіяни тепер провести наступальну операцію, серйозно послабивши своє угруповання? Мабуть, не все так просто. Мабуть, ця операція у них з першочергової, як вони планували на той момент, перейшла в розряд друго-, а то і третєчергової. Вона повинна була, я так розумію, допомогти просунутися на Покровському напрямку, і в цілому на південно-східному Донбасі — Курахове, Вугледар, Велика Новосілка. Поки там не проглядається якихось серйозних активних дій.

Скільки росіяни там будуть? Зараз перед ними стоїть першочергове завдання — вихід в район Покровська, і друге — це Курська операція. А можливо, навіть навпаки — спершу Курськ, а потім Донбас.

Курська операція — це якраз доля Сум та Запоріжжя. Якби вона мала трошки іншу форму проведення, типу рейду, тоді було можливо через два-три тижні після її початку, тобто десь в кінці серпня, здійснити вихід на територію України і не очікувати на тому напрямку якоїсь ескалації або якогось потужного російського наступу. У росіян не було на той момент там угруповання, на тому напрямку взагалі не було суттєвих сил і засобів. Можливо, вони б припинили перекидання військ з інших напрямків, оскільки ми б залишили Курську область.

А сьогодні вже про вихід, думаю, мова не повинна йти однозначно. Нам треба утримувати на тій території відповідні рубежі, ведучи маневрену оборону. Тому що з відходом на територію України в нас не буде можливості її вести. Тепер же на Курщині сформовано російське угруповання. І якщо ми вийдемо на територію України, воно піде за нами. І це дуже небезпечно.

Так що нам потрібно? Перенесення бойових дій на територію України? Одразу під загрозу попадають Суми. Причому мова не лише про удари з повітря та обстріли, а вже й про безпосередню загрозу можливих дій російських військ на тому напрямку. А на території Курської області в нас є можливість здійснювати маневрування. Там не критично залишення пів села чи якихось двох хат для того, щоб здійснити маневр. Таким чином, ми, маючи меншу кількість сил і засобів, можемо утримувати набагато більше угруповання противника, завдаючи йому втрат, що зараз там і відбувається, і створивши росіянам проблему не тільки іміджевого характеру, а й демонструючи їхню неспроможність звільнити ту невелику частину території, яка зараз знаходиться під контролем України. Тобто це демонстрація їхньої нездатності воювати по всій лінії фронту. В них обмежений ресурс, мабуть, не тільки техніки й боєприпасів, а й людей. Тому і залучили північних корейців.

Взагалі ми не знаємо цілей операції в Курській області. Мабуть, ніде й не існувало якесь документальне її оформлення з переліком всіх цілей. Але вони ж були. Певні гіпотези частково оприлюднювали ЗМІ. Вважаю, що кожна могла мати місце, але загального переліку ми ніколи вже не дізнаємося. Така специфіка планування подібних заходів. Цілі могли бути політичні, економічні — будь-які. Наприклад, захоплення Курської АЕС. Хоча це трактується з точки зору міжнародного права зовсім по-іншому. Ми ж вважаємо захоплення Запорізької АЕС терактом.

Тобто фантазувати можна багато і довго, проте реальні мети ми не будемо знати. Але! Операція досягла певних результатів. Вважаю, що не основною її ціллю було те, що частина російських сил і засобів та мобільних резервів, які могли б відправити на Куп'янський, Лиманський, Покровський, Вугледарський напрямки, були перекинуті на Курщину. Військові озвучували таку ціль, але вона не основна.

Якщо ми будемо відходити з Курська, то дійсно може бути серйозна загроза для Сум. А Суми — це практично ключ до Харкова і відкриття шляху на Полтаву. Це якраз ті напрямки, де місцевість сприяє наступальним діям. Але чи достатньо у росіян сил та засобів для проведення таких глибоких операцій? Думаю, що ні.

«Курська операція досягла певних результатів. Вважаю, що не основною її ціллю було те, що частина російських сил і засобів та мобільних резервів, які могли б відправити на Куп’янський, Лиманський, Покровський, Вугледарський напрямки, були перекинуті туди», – прокоментував генерал Муженко

— Тобто вірогідність того, що ми, не дай Боже, будемо писати про «фортецю Суми» не дуже велика?

— Не на часі сьогодні, так скажемо. Хоча це може статися у перспективі, якщо буде прийнято рішення, що ми не можемо утримати територію в Курській області. І під тиском маніпулятивних заяв, які зараз звучать в ЗМІ та проросійських Телеграм-каналах все-таки будемо виводити наших з Курщини, тому що треба посилити Донецький напрямок. Однак ми його особливо не посилимо (ми ж не можемо зняти всі частини, які є на Курщині), але будемо мати проблему. І бойові дії вже перейдуть з території противника на нашу.

«Кадрова політика — це ще одна наша помилка»

— Дозвіл на використання далекобійної зброї, який нібито дали американці, якось вплине на хід подій?

— Таке питання дуже часто ставлять в будь-яких інтерв'ю на тему війни. Давайте так. Коли нам дали чудо-зброю Javelin, вони допомогли на якомусь етапі. Надалі в них зменшилась потреба. Потім HIMARS створили нам певні сприятливі умови. Однак і вони відійшли на задній план. Тому що в росіян з'явилися засоби протидії. Потім стало питання про F-16. Їх застосували, однак ми не бачимо докорінного перелому. Можливо, через те, що недостатньо кількості. Така сама ситуація, мабуть, і з далекобійною зброєю. В яких масштабах ця зброя буде? На які дальності вона буде розрахована? Це питання.

Але корінного перелому все одно не станеться. Він буде лише на лінії фронту. Там, де стоїть піхота, про яку ніхто не думає. От де люди знаходяться, там і буде корінний перелом. Далекобійна зброя або буде нам сприяти в плані утримання наших рубежів або для якогось просування на якихось напрямках, або буде ускладнювати противнику організацію логістики, стримуючи й сповільнюючи його рух вперед. Тобто є фактори, які будуть допомагати, а є фактори, які будуть сприяти. Але корінним чином все буде вирішувати рух на лінії фронту — там, де наша піхота буде рухатись вперед або, не дай Боже, відходити назад.

До речі, про піхоту. Скажу ще про одну проблему, яка давно назріла і наболіла. Коли я обіймав посаду головнокомандувача ЗСУ, пробував її розв’язати, однак не вийшло. Конче потрібно переглянути питання збільшення грошового забезпечення тих, хто сьогодні несе найважчу ношу на своїх плечах. Це солдат піхоти, десантник і морський піхотинець. Сама низькооплачувана посада по всіх тарифних розрядах — солдат-стрілець.

Так, є доплата за виконання завдань на першій лінії. Однак стартове грошове забезпечення солдатів піхоти найнижче, а має бути найвище. І не повинен солдат-піхотинець бути стартовою основою розрахунку грошового забезпечення. Достатньо посад у війську, за якими можна розраховувати найнижчий тариф, але вони забезпечують важку роботу піхотинця.

Як ви хочете набрати людей на таку зарплатню? Це ж і питання мотивації. Кажуть, що всі хочуть, щоб підняли зарплату цьому солдату, однак тоді треба підіймати всім решті. Серед них купа людей, які взагалі ніякої користі ані українському війську, ані державі не приносять.

«Конче потрібно переглянути питання збільшення грошового забезпечення тих, хто сьогодні несе найважчу ношу на своїх плечах. Це солдат піхоти, десантник і морський піхотинець», – вважає Віктор Муженко

— Західна преса переповнена аналітикою про варіанти закінчення війни. Наприкінці серпня у виданні The Economist вийшла стаття під заголовком «Війна йде погано. Україна та її союзники мають змінити курс», де сказано, що «Україні та її західним партнерам спочатку треба набратися сміливості визнати, що вони на цей момент програють». Головний меседж: ми маємо ставити реальні цілі й зробити багато речей — від виготовлення власної зброї до прийняття гіркої правди. Чи здатні ми — влада, військові, суспільство — провести таку роботу?

— Річ у тім, що дійсно сьогодні основні медіатренди заспокійливі для українського суспільства: «ми вистоїмо», «енергосистема витримає», «ворог просувається, але це тактичне просування, яке не впливає на загальну ситуацію».

Однак маємо розуміти, що тактичне просування створює проблему оперативного характеру. А якщо воно відбувається по всій лінії фронту, то, можливо, вже буде проблема і стратегічного характеру, якщо це просування не буде зупинене.

Нам потрібна серйозна розмова з суспільством. В першу чергу про те, що, поки ми не згуртуємося, поки Україна не стане великим воєнним табором, коли буде передбачена не тільки мобілізація, а, можливо, і трудова повинність, і мобілізація обмежено придатних, які можуть працювати на підприємствах оборонно-промислового комплексу та на містоутворювальних підприємствах, нам війну не виграти. Розмова про те, що усім треба допомагати забезпечувати війська, починаючи від тих самих маскувальних сіток, які плетуть бабусі та жінки. Але це має бути масово. Навчальні заклади чому не залучені?

Це все має організовувати влада. Набір інструментів дуже великий. Як їх використати максимально ефективно?

Владі треба дати відповіді на наступні питання. Чому прибрали строкову службу? Чому загальмували з базовою військовою підготовкою всього населення у віці до 25 років? Її вводять з 1 вересня 2025 року. Але яким чином? Чи є для цього матеріальна база? Як збираються забезпечити комплекс навчальних заходів в загальнодержавному масштабі? Як у нас виконується закон про мобілізацію, де все чітко прописано? Чому у нас майже цілодобово працюють розважальні заклади, що дуже обурює бійців і тих, чиї рідні воюють? Це якраз ще одна лінія розколу в суспільстві.

У свій час Чингісхан об'єднав монгольські племена, залучаючи їх до армії. Він нівелював всі родові преференції і надав можливість представникам всіх племен займати керівні посади без будь-яких обмежень, виходячи лише з їхньої готовності та здібностей. А ми зараз через ставлення до армії навпаки роз'єднуємо суспільство. Тобто є військові, є їхні рідні, є сім’ї загиблих, є ті, хто отримав поранення і каліцтво (існує дуже серйозна проблема їхньої соціальної підтримки та захисту), і є ті, хто взагалі не переймається війною. Вони не розуміють або не хочуть розуміти, що є реальна серйозна загроза існуванню держави. Хоча ми почали розмову з того, що нам не дадуть впасти на самий низ. Але в яких масштабах і з яким ступенем суверенності буде існувати країна?

— Ми плануємо на короткий термін, росіяни — на довгий. Кремль зробив ставку на затяжну війну. Лінія фронту сиплеться за принципом доміно ще й тому, що в нас немає ким і чим воювати. Зрозуміло, що українці скінчаться швидше, ніж росіяни. Армія сточується. ТЦК влаштовують облави, іншого слова немає. Помилки з мобілізацією очевидні. Вона провалена, і це загрожує програшем у війні. Одночасно з тим днями на Хрещатику побачила оголошення про послуги адвоката: відстрочки від призову в період воєнного часу, захист від свавілля ТЦК. Ситуація зайшла в тупик. Це колосальна проблема. Що з нею робити?

— Це взагалі одна з найсерйозніших помилок. До того ж російська сторона, на мою думку, проводить потужну інформаційно-психологічну операцію з метою дезорганізації управління силовими структурами, в першу чергу Силами оборони. Це перше.

Друге. Це підрив авторитету Збройних Сил України та військовослужбовців з боку політичних осіб своїми рішеннями або бездіяльністю і прагнення всю відповідальність звалити на військових, особливо на керівну ланку. Недолуга бусифікація, коментарі та заклики народних депутатів є керованими і політично вмотивованими. Усні заяви в ефірах без подачі заяв в правоохоронні органи допомагають досягати цих цілей.

Першим завданням в будь-якій операції й в будь-якій війні є дезорганізація системи управління. Це позбавлення посад або знищення вищого військового керівництва, яке приймає рішення на стратегічному рівні. Яким чином? Шляхом вибиття командирської ланки різних рівнів для того, щоб на їхнє місце прийшли люди з меншим досвідом, знаннями та навичками, яким буде потрібний певний час для опановування посад.

Ми ж пам'ятаємо багато прикладів з історії. У травні 1937 року радянським громадянам сказали, що «в стране раскрыт антисоветский военный заговор под руководством маршала Тухачевского». Це був старт кампанії на знищення верхівки Червоної армії. Пізніше стало відомо, що гестапо через президента Чехословаччини Бенеша передало досьє на Тухачевського, що стало приводом масових репресій в армії. До чого це призвело? До того, що Червона армія отримала поразку в так званій зимовій війні з Фінляндією. Після цього Сталін зрозумів, що був перебір, і почав повертати на посади всіх, хто ще залишився живим, з таборів та тюрем.

Письменник Віктор Суворов (в нього багато книжок, які присвячені цьому етапу війни) описує ситуацію з кадрами — на початок червня 1941 року 90% командирів різних рівнів пробули на посадах менше ніж рік. Тобто люди не набрали належного досвіду. Тоді старших лейтенантів призначали на генеральські посади. Наслідок того, що була знищена практично вся регулярна армія мирного часу, яка готувалася до війни (якої — наступальної або оборонної, то вже інше питання) — повний хаос в перший період війни, близько чотирьох мільйонів лише полонених. І тільки десь у кінці 1942 року почалися якісь усвідомлені дії та наступи. Але це було ціною великих втрат і великої крові. Зараз така сама ситуація і в українській армії. Кадрова політика — це ще одна наша помилка.

Читайте також: «Є побоювання, що плануванням війни почнуть займатися Безугла разом з Єрмаком», — політолог Віктор Бобиренко

— З початку 2022 року було порушено понад 60 тисяч кримінальних проваджень проти тих, хто самовільно залишив частину, так зване СЗЧ, та дезертирів. ЗМІ підрахували, що втік кожен 14-й, якщо виходити з даних президента Зеленського, що зараз у війську служать понад 800 тисяч осіб. За словами військових, реальна кількість втікачів набагато більша. Як це зупинити? Бо люди прекрасно розуміють, що таку кількість не покарають.

— Причиною, можливо, є неготовність людей до довгого перебування в таких екстремальних умовах. Деякі самовільно залишають військо ще на стадії підготовки в навчальних підрозділах, деякі — коли їх відправляють до частини, однак найбільше — на фронті. Я взагалі не розумію, коли офіцери перебувають в СЗЧ. І такі приклади теж, на жаль, є. Долю таких офіцерів однозначно має вирішувати суд. Причому до кадрових офіцерів повинні бути найжорсткіші стягнення.

Зараз склалася така ситуація, що нема іншого варіанту, як з тилових частин та з частин забезпечення набирати людей, в тому числі офіцерів, для комплектування бойових підрозділів. Офіцер, який чотири роки вчився в училищі й вже років 10−15 прослужив, має набагато більше навичок і знань, чим той, який закінчив військову кафедру цивільного вишу і якого призвали. Кадровий офіцер знав, підписуючи відповідний контракт, що служба передбачає певні незручності, м'яко кажучи, й ризики. Тому однозначно потрібно позбавляти звань і, можливо, як раніше, дати можливість спокутувати провину кров'ю.

А те, що стосується мобілізованих, це перш за все питання базової військової підготовки. Бо можливе зниження вікового цензу проблему мобілізації не вирішить. На якийсь певний короткий період, два-три місяці, — можливо, але принципово — ні. Тому що знову буде обмежена підготовка, знову буде невиконання завдань і знову внаслідок психологічної й професійної неготовності ми втрачатимемо цих людей або пораненими, або, не дай Боже, загиблими, або самовільно залишившими військові частини.

— Знайомі хлопці пишуть, що від підрозділу третина залишилася або половина.

— Це правда. Тому що, хай там як, є втома, є поранення, є втрати, є хворі, є ті, хто скоїв СЗЧ. Це теж впливає на боєздатність підрозділу.

Звісно, дуже важко підходити індивідуально до підготовки, але ми повинні розуміти, що є категорія людей, яка засвоїть практичні навички за місяць і буде достатньо готова виконувати завдання. Є ті, кому не вистачить двох місяців. Є ті, кому дай навіть три місяці, а вони не будуть готові. Ще в навчальних центрах мають відсіювати таких людей і виводити в інші підрозділи, які повинні здійснювати підготовку, виходячи з особливостей мобілізованих. Але все одно має бути базова загальна військова підготовка. Якби вони її пройшли, тоді у мобілізованих, можливо, з'явились би і розуміння військової служби й тих ризиків, які можуть бути, і бажання служити. Потім підготовка в навчальному підрозділі. Впевнений, що тоді СЗЧшників буде набагато менше.

Питанню психологічної підготовки треба приділяти серйозну увагу. Якщо людина в армії не служила взагалі, а її через місяць-півтора ставлять в бойовий підрозділ, який з нього буде солдат? Буде те, що називають психологічними втратами. У нас ніде такого обліку не було. Графи «психологічні втрати» немає. А вони реальні.

Читайте також: «Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко

Під час Другої світової війни такої статистики взагалі не існувало ані в німецькій армії, ані в Червоній. Там питання вирішували по-іншому. З 1942 року діяв наказ № 227 «ни шагу назад». Відступив — тебе ззаду розстріляли, вперед йдеш — є шанси вижити. Дезертир — зачитали наказ і перед строєм стратили. А от в американській армії, за оцінками головного лікаря Сухопутних військ США, на передовій в європейському театрі (тому що в них були ще дії в Тихоокеанському регіоні) психологічні втрати складали десять відсотків від загальної чисельності.

— Це дуже багато.

— Це якраз так звана бойова втома. Німці її не визнавали особливим станом. Вони вважали це боягузтвом. Солдатів, які хотіли уникнути бойових дій самострілом, страчували на місці або віддавали під військовий трибунал. В цьому сенсі американські, британські, канадські армії були занадто цивілізовані. Більшість їхніх психологічних втрат сталась в результаті битв в живих огорожах під час Нормандської операції. Дуже складно було знаходитися на виноградниках, коли ти не бачиш, де проходить передова, де противник, коли розумієш, що з-за кожного куща по тобі можуть відкрити вогонь (про це пише Ентоні Бівор в своїй книзі «Друга світова війна»). Зараз така ж ситуація в боях в містах.

Ми весь цей час говоримо про стандарти НАТО. Тому повинні зрозуміти ситуацію з психологічними втратами. До тих десяти відсотків треба додати сучасний фактор ситуаційної обізнаності, тобто безпілотної авіації, коли практично все поле бою видно на екранах планшетів командирів. Таким чином людина відчуває, що постійно знаходиться під чиїмось контролем. Тому такий відсоток може буде ще більшим.

Рахуємо. Якщо на передовій, наприклад, знаходиться половина від тих 800 тисяч, то і вийдете приблизно на ту цифру кримінальних проваджень по СЗЧ та дезертирству.

От йде так звана бусифікація. Набирають купу людей, яких трясе від слова «ТЦК» або «військкомат». Що з ними буде, коли вони потраплять на фронт? І скільки таких людей від загальної кількості? П'ять відсотків? Десять? Двадцять? Є така статистика у нас? А це потенційно ті, хто самовільно залишають військові частини. Якщо не були поранені десь ще до всього або в першому бою.

«От йде так звана бусифікація. Набирають купу людей, яких трясе від слова «ТЦК» або «військкомат». Що з ними буде, коли вони потраплять на фронт?» – обурюється генерал Муженко

«Як на мене, Сирський професійно підготовлений краще, ніж Залужний»

— У лютому змінилося керівництво ЗСУ. Чим відрізняються стиль і методи Сирського та Залужного? Одіозна депутатка Мар’яна Безугла звинувачує обох у вкрай неефективному управлінні армією. Наскільки вона права?

— Я не збираюсь давати їм повні характеристики. Однак, знаючи обох, знаючи їхнє проходження служби, скажу, що, як на мене, Сирський професійно підготовлений краще, ніж Залужний. Це по-перше.

По-друге, у Сирського значно вище досвід військового управління, організації процесів і планування, ніж у Залужного.

По-третє, Сирський здатний брати на себе відповідальність за свої плани і дії. На мою думку, у Залужного з цим були проблеми. Той підхід до управління, коли повноваження максимально делегували на нижчі рівні, це не стільки передача повноважень, скільки бажання уникнути відповідальності за якісь рішення. Можливо, передача повноважень на першому етапі початку агресії була логічною і, я вважаю, правильною. Але в подальших діях вона стала навпаки грати на негатив. З’явилися прояви певної отаманщини.

Чим брав Залужний? Командир йому доповідає: «Мені потрібно дати батальйон піхоти». Залужний затверджує: «На тобі батальйон піхоти». Але бувають такі зміни в обстановці, коли треба приймати рішення не тільки нижчому командиру і давати йому якісь засоби, а ще й брати на себе відповідальність і якимось чином допомагати цьому командиру виконати завдання або створити сприятливі умови для виконання.

Сирський набагато слабший в питаннях комунікації. В нього обмежений круг осіб, з якими він спілкується. Залужний тут дуже сильно вигравав. Він постійно на людях, робив селфі, дарував прапори, ручки, календарі. І це створювало враження, що він свій для всіх — широка душа, народний герой.

Однак в обох є провали у спроможностях до прояву лідерства у хаотичних ситуаціях і обґрунтуванні власної позиції як військових керівників і насамперед як офіцерів перед політиками. Обидва мали можливості зміцнити офіцерську корпорацію, але цього не досягли.

Читайте також: «Ставити Бога і Залужного поруч? Давайте не будемо так робити. Бо це вже, здається, у вас говорить відчай», — волонтерка Діана Макарова

— Сирського обвинувачують в тому, що все на ньому зациклено, що він сам керує напрямками та підрозділами, втручається в усі дрібниці. Залужний практично не бував на фронті. Сирський не вилазить звідти. Де правильно?

— Правильно — посередині. Головнокомандувач зобов'язаний втручатися в проблеми й розв’язувати їх. Залужний сприймав інформацію по доповідях і зведеннях. І то не знаю, чи всі читав. Він заслуховував командирів. Наскільки їхні доповіді були об'єктивні? Він не виїжджав не тільки на лінію фронту, а й в центри підготовки (не знаю таких прикладів), не спілкувався безпосередньо з військовими, які воювали, з інструкторами (до речі, в нас є ще одна проблема — інструктори), з тими, кого призвали й хто от-от відправиться на фронт.

— Тобто суто кабінетний стиль.

— Так. І оце делегування повноважень в низи якраз, на моє переконання, є елементом самостраховки й самоусунення від прийняття рішень.

А Сирський навпаки перебуває на фронті. Але він, виходить, охоплює не весь фронт, а якусь частину, де він безпосередньо знаходиться й звідки цим процесом керує. Можливо, це теж певним чином впливає на рішення підлеглих на цих відповідних ділянках. А що в тилу? А як йде процес підготовки? А як здійснюється планування наступних операцій? Чи взагалі воно здійснюється? А як відпрацьовують план на наступну кампанію, наприклад?

До речі, про майбутні кампанії теж великий знак питання. Принаймні, ще рік тому таких планів не існувало взагалі. Навіть на короткий період — зимово-весінній, весінньо-літній, літньо-осінній. Вже не кажу, на рік — 2023-й або 2024-й. А повинно бути хоча б загальне планування, щоб розуміти, скільки потрібно сил та засобів. Знаю, що проводять окремі заходи, роблять певні розрахунки. Але всеосяжний план як документ є взагалі? Які напрямки? Чи є розуміння, як буде діяти противник? Ми, виходячи з інформації, яку нам надають відповідні розвідувальні структури, з оцінки своєї та наших партнерів, зі свого досвіду, прогнозуємо характер дій противника — де можливо будуть напрямки ескалації, а на яких ділянках фронту певні умовні затишшя. Виходячи з цього, плануємо, відповідно, і призов, і підготовку, і терміни, і матеріальні засоби.

У мене є сумніви, що такі плани існували у 2022−2023 роках. Я не готовий зараз казати про другу половину цього року.

— У росіян сто відсотків такі плани є.

— Думаю, що є. Як приклад наведу небажання начальника генерального штабу російської армії Герасимова перекидати війська з інших ділянок фронту в Курську область (те, що ми знаємо зі ЗМІ), розуміючи, що ця операція обмежена й особливого воєнного значення не має. Спочатку ж була оголошена контртерористична операція, якою керував директор ФСБ Бортніков. Потім туди додали частини російської національної гвардії. І тільки після того, як вже чітко проявилась певна політична воля, почали долучати військові частини. Однак тут більше іміджеві та політичні втрати, ніж загроза якоїсь серйозної військової поразки.

— Наступне запитання про кадрову чехарду в підрозділах. Навіть якщо частково правда те, про що розказують, це жах.

— Стабільність кадрів (час перебування на посадах, досвідченість, рівень освіти) якраз і визначає стабільність і спроможності підрозділу. Це один з основних критеріїв його боєздатності та його органу управління.

А у нас з цим провал. З 2019 року пройшло три великі хвилі заміни керівного складу. Без пояснення причин. За другу половину 2019 року і 2020 рік по дуже приблизних оцінках звільнили близько 30 генералів і десь 100 полковників. Потім заміна Хомчака на Залужного. І знову звільнення та зміни керівництва, а це десятки осіб.

Початок війни. Пройшло буквально два тижні, Залужний заявив: «Я зняв десять генералів, а один з них навіть застрелився». І це він поставив собі в заслугу. Це він озвучив, намагаючись заробити якісь бали або, можливо, таким чином нівелювавши майбутні відповідні звинувачення. Потім ще пішла заміна командирів бригад просто в поточному порядку.

Далі заміна команди Залужного на команду Сирського. Щодо «іменних» команд, я взагалі цього не розумію, тому що всі складали присягу на вірність українському народу. I якщо вони «іменні», то перетворюються в клани, в яких служити конкретному начальнику для них найвищий пріоритет, а український народ відходить десь на інший план. Які клани можуть бути в армії? Тоді вона перетворюється на мафію. Команда — це компетентні і фахові однодумці, які виконують суспільно значущі місії, а не задовольняють свої власні інтереси або амбіції, зокрема й корумповані. У нас мета одна — завдати поразки російській федерації та зупинити цю агресію. І ми служимо лише українському народу.

У Сирського схильність призначати на посади за принципом «якщо слухняний — значить свій». Це проявлялося і у Залужного.

Сирський прибрав близько двох десятків генералів і ще сотні полковників. Прийшли нові. При цьому кожний керівник витягував певну команду офіцерів з минулого місця служби. Таким чином, наприклад, в Генеральний штаб з Сухопутних військ прийшли 20−30 осіб (це за заниженою оцінкою). На їхні посади зайшли інші, на місця цих інших ще взяли людей. Тобто отримали в одному органі управління групу людей, які не опанували посад, і в другому та інших теж. В результаті отримали просідання на певний період в кількох структурах.

Тепер виникає питання: а хто прийшов? Ми постійно чуємо «ставте молодих, треба прибрати з армії весь совок». Ці молоді закінчили українські виші (у мене до їхньої освіти теж є питання). І от беруть командира бригади й ставлять на посаду заступника головнокомандувача, тобто він перескочив через чотири-п'ять ланок управління. Як ця людина, при всій повазі до нього, може швидко освоїти цю посаду? Так, був Наполеон. Але він такий один на сотні тисяч.

Тобто ми втрачаємо хорошого комбрига й отримуємо незрілого, м'яко кажучи, керівника управління стратегічного рівня. Оце якраз і є одна із цілей інформаційно-психологічних операцій росіян, яка реалізується рішеннями конкретних військових посадових осіб (незрозуміло, по тупості, або по дурості, або, можливо, по профанації, або ще по чомусь). У них є прізвища.

І таких масштабних замін пройшло три. Тобто це десь до сотні генералів і кількох сотень полковників. І це тільки те, що видно. А насправді кадрових змін набагато більше, якщо взяти всі органи управління.

Наступне. Я завжди хотів поставити запитання кожному з тих, хто йде на посаду, перескакуючи кілька щаблів: «А ти сам себе вважаєш готовим до такої посади? Ти розумієш той обсяг завдань, які перед тобою стоять? Ти маєш загальне бачення?» Сумніваюся в цьому. Просто знаю по собі. Я п'ять років був начальником штабу 8-го корпусу, плюс пів року заступником командира. І коли став комкором, десь два місяці себе відчував не зовсім комфортно, хоча все було знайоме. А в умовах війни така стрімка кар’єра стає реальною проблемою.

«У нас мета одна – завдати поразки російській федерації та зупинити цю агресію. І ми служимо лише українському народу», – сказав генерал Муженко

Читайте також: «Поки кремлю вдається реалізовувати свою стратегію щодо України», — координатор «Інформаційного спротиву» Костянтин Машовець

Ще одна складова. Як себе почувають офіцери того органу управління, куди заходить група нових людей? Вони ж мають залишити свої посади. Куди йти? Або на нижчі посади, або в резерв, або звільнятися з лав ЗСУ. Раз ви мене не бачите — тоді так. А решта думає: як ці нові люди будуть зараз роботу налагоджувати? Тобто виникає психологічна напруга. І найстрашніше — недовіра до нових керівників. Тому що вчора ти йому диктував розпорядження, а сьогодні вже він віддає накази, а в тебе вже досвід двох-трьох років на посаді. І так на кожній ділянці. Звідси й хаос. Звідси й бажання делегувати повноваження вниз для того, щоб не відповідати за свої дії. Звідси й відсутність відповідних планів і документів там, де треба поставити свій підпис. Звідси й невпевненість твоя і твоїх підлеглих.

Третя складова. Про це каже цілий ряд військових теоретиків і пишуть в мемуарах воєначальники. Що будь-який штаб будь-якого рівня буде тоді мати авторитет у підпорядкованих частинах, коли він може чимось їм допомагати. Не тільки передачею розпоряджень, директив та вказівок, а й реально. Тобто він має якісь сили й засоби для того, щоб їх поповнити та підтримати, щоб взяти на себе якусь частину виконання завдання. Якщо цього немає, то всі ці органи управління втрачають авторитет, а командири — лідерство. А в нас нема резервів сьогодні. Тому і хаос, тому Безугла виступає — бригади хай воюють, а решту треба порозганяти. Це що таке? Це як мінімум інформаційна диверсія, яка направлена на дезорганізацію та підрив системи управління.

Далі. Офіцери вищих штабів рідко бувають в підрозділах, які знаходиться в зоні їх відповідальності. Чи бувають вони на місцях? Чи лише телефоном заслуховують звіти та дивляться все на карті? Це зовсім різне сприйняття ситуації.

Російський військовий теоретик Свєчин у своїй книзі «Стратегія» (видання 1927 року), яка була основою радянської, а тепер і російської військової науки, наводить цитату австрійського політика часів Першої світової війни графа Чернина: «У Генштабу не було ніякого контакту з військами. Панове із Генштабу засідали й писали накази. Майже ніколи не зустрічалися з солдатами там, де свистять кулі». Щось, мабуть, схоже і в нас.

Зараз дуже «модно» стало ставити задачі розпорядженнями. Коли підлеглі командири кажуть, що «це неможливо виконати», реагують бурхливо: «Ах, неможливо? Я тебе перевожу в інший підрозділ, там тебе відправлять в штурмовики, от і будеш їм пояснювати». Тобто лякають таким чином. А це говорить про незрілість керівника й про відсутність у нього лідерства. Ще й звідси цей хаос.

Проблемою є і відсутність ланки молодшого офіцерського та сержантського складу. Якщо ми сьогодні бачимо в штабах, в органах управління тилових груп купу підполковників та майорів, це не говорить про те, що підрозділи, які знаходяться на лінії фронту, укомплектовані молодшими офіцерами та сержантами. Така проблема комплектування нижніх ланок навіть і в мирний час існувала. А зараз вона ще більше відчувається. І це та категорія, яка найбільше зазнає втрат.

Ще одне. Закон «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачає певні терміни отримання військових звань. З введенням воєнного стану цей термін скорочується у два рази. Однак всі — і ті, хто на фронті, і тиловики, і викладачі Національного університету оборони — ростуть саме по цій укороченій схемі. Таким чином отримуємо купу полковників і відсутність лейтенантів, капітанів, майорів, тобто керівників рівня взвод-рота-батальйон у військах.

Така ж ситуація і з вислугою. Я давно ставив питання, що вислуга має бути, якщо ти береш безпосередню участь в бойових діях. Причому рахувати так — провоював три місяці на передовій, тобі зарахували термін у два рази більше, а решта часу — як зазвичай. Ні, у нас інакше все йде. Таким чином ми збільшили кількість старших офіцерів, які підпирають вже решту. І от «давайте всіх звільняти». Тому й отримуємо провал на тактичному рівні. Це провокує хаос і кадрові проблеми.

А в російській армії внаслідок того, що в них більш стабільний верхній ешелон, такого руху немає. Але внизу у них теж є проблема з молодшим офіцерським складом. Її апріорі не може не бути.

— Росіяни, на превеликий жаль, просуваються. Чи є у нас сьогодні якась можливість стабілізувати фронт, враховуючи всю складність ситуації?

— Повинна бути така можливість. Нам необхідно стабілізувати фронт. Це стосується і питання комплектування, і питання мобілізації.

Зараз з ТЦК зробили ворогів народу. Їх сприймають як якусь незрозумілу структуру, яка відокремлена від Збройних Сил. Однак це є структура ЗСУ. На жаль, скомпрометована.

Чому вся відповідальність за мобілізацію перекладена на військове керівництво і на ТЦК, якщо чинний закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» чітко визначає всіх відповідальних — від президента до голови селищної ради та керівника підприємства, які мають забезпечити оповіщення та доставлення людей на збірні пункти? Чому цього немає? Де ті військово-цивільні адміністрації?

Нагадаю також, що в законі «Про оборону» визначена відповідальність за оборону країни, починаючи від верховного головнокомандувача і до керівників міністерств і відомств. У кожного з них є плани, які стосуються мобілізації та мобілізаційної готовності. Де вони? Закривають цю проблему, показуючи на основних винних — ТЦКшників, які змушені це робити, тому що якщо не буде поступати людський ресурс, фронт просто розвалиться.

А де наші громадські організації? Наприклад, є українське козацтво. Вони воювали з 2014 року, воюють і сьогодні. Але ніде ця громадська організація не виступила з ініціативою створити полк реєстрового козацтва, або українського козацтва, або січового братства.

Де наше зріле громадянське суспільство, до якого зазвичай апелюють політики?

Є ще питання, які стосуються принципових позицій, і які мають ставити в тому числі військові керівники та керівники силових структур. Що то за заява начальника Нацполіції Вигівського, що працівники поліції не можуть бути залучені до війни, тому що вони цьому не навчені? А хто ж тоді навчений? Тракторист Петро, або комбайнер Василь, або токар Михайло? Це такий рівень відповідальності та розуміння ситуації в керівника?

До речі, у підрозділів поліції можуть бути свої специфічні завдання в зонах відповідальності оперативних угруповань і навіть з'єднання військових частин. Наприклад, боротьба з диверсійно-розвідувальними силами, підтримання правового режиму і таке інше. Це, можливо, зняло б ряд проблем з військових.

Другу частину інтерв’ю з генералом Віктором Муженком читайте найближчим часом.

На головній сторінці фото Володимира Вовкогона.