— Незабаром після того, як у 2022 році ми з чоловіком вирвалися з тимчасово окупованого Мелітополя, я почала брати участь в експедиціях україно-ізраїльської місії медичних волонтерів Frida в прифронтові та звільнені від ворога села і містечка, — розповіла «ФАКТАМ» лікарка-дерматологиня Ірина Власенко, яка зараз мешкає в Києві. — Завдання таких експедицій — надання медичної допомоги людям, які живуть поруч з зонами бойових дій або пережили окупацію. У моєму рахунку вже понад 50 таких виїздів. Перший з них був восени 2022 році на тільки-но деокуповану частину Херсонщини. Тоді в одному з сіл люди розповіли, що українському солдату довелося прийняти пологи у місцевої жінки, адже в неї вже почалися перейми, а швидко доставити породіллю в лікарню можливості не було. Я розмовляла з тим височезним артилеристом, який прийняв пологи. Він розповів, що має двох дітей, знає, звідки вони беруться (посміхається — Авт.). Тож не побоявся допомогти незнайомій жінці народити. На світ з’явилась дівчинка.
«На щастя, там майже немає дітей»
– Нещодавно наша волонтерська команда лікарів повернулася з чергової поїздки — цього разу на прикордонну Сумщину в села Червлене та Курган (Лебединська громада), — продовжує Ірина Власенко, яка очолювала цю експедицію. – На щастя, зараз там майже немає дітей. Це правильно, що батьки їх вивезли, адже там небезпечно — поки триває війна, лишається ризик, що ворог почне наступ на Сумщину і ці села знову опиняться в зоні бойових дій. Що це за лихо, місцеві добре знають — у 2022 році пережили окупацію.
ВІДЕО ДНЯ
В тих селах (власне, як і у всіх прифронтових) лишилися переважно літні та маломобільні люди. Це і є пацієнти наших волонтерських медичних експедицій. Вони потребують від нас не тільки лікарської консультації, медпрепаратів, але й моральної підтримки, уваги, доброго слова. І ми стараємося їм це дати — донести місцевим, що про них не забули, їх не кинули на призволяще.
Буває, під час експедицій прийом пацієнтів триває з восьмої ранку до восьмої вечора
— На територіях, якими пройшла війна, лишилося велика кількість мін. Плюс — снаряди та інші боєприпаси, що не вибухнули. Це робить небезпечним ведення там сільського господарства. А розмінування потребує чимало часу і зусиль. Мешканці сіл на Сумщині, в яких побувала ваша команда лікарів, мають можливість обробляти поля, городи, випасати худобу?
РЕКЛАМА
— На щастя, мають. Власне, вони живуть з того, що самі вирощують. Пенсіонери до того ж отримують пенсії. Працюють на різних посадах (в старостаті, клубі, на пошті, в магазинах) люди переважно віком 50 років і старші. Молодших за віком мало — виїхали.
Читайте також: «Я у твоїй касці і броніку»: вдова полеглого на війні з рф бойового медика приєдналась до лав захисників
— Скільки лікарів взяли участь в волонтерській експедиції у ці села?
РЕКЛАМА
— Команда складалася з 25 людей -разом зі студентами. Лікарів було 19.
— За участь в волонтерських експедиціях медики отримують грошову винагороду?
– Ні. Всі ми беремо участь в цих поїздках на громадських засадах — безоплатно. Але нас забезпечують їжею. Тож фактично працюємо за харчі. Цього разу ми ночували в готелі (я його б назвала гуртожитком). Там ми снідали і вечеряли. Обід нам привозили на місце проведення медичних прийомів в селах. Була можливість прийняти душ. І це дуже цінно. Під час деяких експедицій це благо цивілізації недоступно. Або буває так, як минулого року під час експедиції на Донеччину: милися в душі на подвір’ї у сусідки, а ночували в амбулаторії, в якій приймали пацієнтів. Того разу команда була чисельнішої. Тож біля душу вишукувалися у чергу по 40 людей (посміхається — Авт.).
Волонтерська команда лікарів під час одної з експедицій
«Жіночка поплаче-поплаче — і до роботи. Та ще й скаже: «Нема чого мене жаліти!»
— В експедиції в прифронтові райони їздите в броньованій машині?
РЕКЛАМА
— Ні. в нашому розпорядженні звичайна карета «швидкої», переобладнана в гінекологічний кабінет. Цього разу ми були доволі далеко від фронту. Проте я як керівник команди з’ясувала, де знаходяться укриття і біля гуртожитку, в якому ми ночували, і на локаціях, де вели прийом. Адже триває війна, тож небезпека життю може виникнути будь-коли і будь-де.
— Що ви брали з собою?
— Запас ліків, УЗД-апарат, ЕКГ-апарат, прилади для вимірювання тиску (артеріального і внутрішньоочного). Серед нас був реабілітолог, який мав свої прилади.
— Запас ліків, який везете з собою, роздаєте місцевим безоплатно?
– Так. Лікарі виписують пацієнтам ті чи інші препарати і ми безкоштовно роздаємо їх. За можливості, видаємо запас на місяць.
Знаємо, які ліки найзатребуваніші (кардіологічні, неврологічні, протибольові, антибіотики), і веземо в експедиції значний їх запас. Правда, зазвичай, на другий день прийому пацієнтів медпрепаратів для роздачі не вистачає. Чому? Ми фізично не можемо везти з собою цілу аптеку.
Окрім ліків, привозимо в прифронтові села памперси для дорослих та дітей. Інколи — теплий одяг.
Читайте також: «Втратив зір, частину трахеї. Благав Таню покинути мене — навіщо їй такий тягар»: історія кохання ветерана та медсестри, які врятували одне одному життя
— З того, що розповіли місцеві на Сумщині, що вам найбільш запам’яталося?
– Відповім ширше. Мене вражає контраст між тим, якими люди на таких територіях були рік тому і нині. Зараз вони втомлені, виснажені невизначеністю — тим, що не знають, не розуміють, скільки ще продовжиться війна. Вони втомилися чекати миру. При всьому цьому це сильні духом люди. В чому це виявляється? Жіночка поплаче-поплаче — і до роботи. Та ще й скаже: «Нема чого мене жаліти!»
У багатьох з них воюють сини, чоловіки, доньки. Тож ці люди одночасно переживають за рідних на фронті і за себе. Психологічна напруга не послаблюється вже понад три роки, і це вимотує (власне, те ж саме можна сказати про багатьох у глибокому тилу).
«Для цих людей важливо розуміння, що про них не забули», — Ірина Власенко
— Перед експедиціями ви домовляєтесь з місцевими державним та військовим адміністраціями, що приїдете?
-Так, узгоджуємо наші поїздки з владою на місцях. Заздалегідь кажемо, лікарі яких спеціальностей їдуть, скільки пацієнтів зможемо прийняти. Проте, зазвичай, на останнє ніхто не зважає — приходять значно більше. Тож бува, що прийом триває з восьмої ранку до восьмої вечора. Відмовити жодному з пацієнтів не можемо, адже медичної допомоги люди чекають місяцями.
— Розкажіть, будь ласка, про себе. Від ваших колег чув, що ви двічі тікали з окупації. Це відповідає дійсності?
– Так. Розповім детальніше. Я народилася і виросла у Мелітополі. Моя мама — лікар. Тож я з дитинства мріяла про цю професію. Вступила до Луганського державного медичного університету. У 2014-му, коли вчилася на четвертому курсі, росія розв’язала війну (тоді ще гібридну) проти України. Коли ворог захопив Луганськ, я жила надією, що незабаром ЗСУ його звільнять. На жаль, цього не сталася, і я виїхала в Запоріжжя, перевелися в місцевий медико-фармацевтичний університет. Там й отримала диплом лікаря. Одружилася. Ми з чоловіком жили у Мелітополі. Я працювала в приватній клініці, чоловік відкрив власний барбершоп.
Читайте також: «Дуже важко бачити тіла маленьких діточок»: подружжя з Кривого Рогу рятує живих та вивозить загиблих з фронту
Російські загарбники окупували Мелітополь на третій день повномасштабного вторгнення. Ми з чоловіком були серед тих, хто весною 2022 року організовували в місті проукраїнські акції. Я продовжила працювати в клініці, чоловік — в своєму барбершопі. Плату брали виключно гривнями. До того ж мали певні заощадження. Що вам сказати про наш душевний стан в той період? Жити в окупованому місті важко передусім саме в психологічному плані: ходити по вулицях доводиться, опустивши очі додолу — щоб не зустрічатися поглядом з російськими солдатами. А вони ледь не на кожній вулиці. В очах — недоброзичливість, агресія. Поводяться нахабно, лихословлять.
Що стало приводом до того, щоб ми з чоловіком евакуювалися? Мелітополь — місто маленьке, там не просто щось приховати. Люди попередили нас про те, що нам загрожує арешт. Тож ми, не гаючи часу, виїхали на територію, підконтрольну українській владі. Поселилися в Києві. Чоловік добровольцем вступив в лави ЗСУ. Зараз він оператор дронів. Я знайшла роботу по спеціальності. А у вихідні дні беру участь в експедиціях україно-ізраїльської місії медичних волонтерів. Уже тривалий час очолюю ці виїзди.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що голова «Госпітальєрів», народна депутатка України Яна Зінкевич вважає, що кожен удар по цивільних і медиках — це ще один доказ, що ворог боїться не зброї, а нашої людяності.
На фото у заголовку Ірина Власенко під час однієї з місій
Фото надані Іриною Власенко
