Галина Передерій — фахівчиня у сфері візових послуг. Крім того, з перших днів війни вона допомагає іншим знаходити можливості за межами України. Без зайвого галасу, з величезною емпатією та вірою в силу маленьких кроків. Як у нинішній час отримати візу, які є секрети, щоб це вдалося з першого разу, та які країни найчастіше відмовляють українцям, експертка Галина Передерій розповіла «ФАКТАМ».
«Більшість просто не розуміє візових процесів, логіки ухвалення рішень, а також нюансів, які бачить консул»
— Чому ви обрали саме візову сферу? Як ви прийшли до цієї професії та що тримає вас у ній досі?
ВІДЕО ДНЯ
— Моя мрія — побачити океан і вільно володіти англійською — з’явилася ще в підлітковому віці. У 2006 році, щойно я дізналася про програму Work and Travel, одразу зрозуміла: це мій шанс. Я була першою серед знайомих, хто зважився поїхати. Мені було лише 18. Першу візу отримала завдяки агенції, але моральної підтримки майже не було. Ніхто не вірив у мене, крім мами, — саме вона пішла зі мною підписувати контракт. Я їй дуже вдячна за цю віру.
Ця подорож змінила мене назавжди. Не боялася, не сумнівалася, не думала, що хтось мене обдурить. Я просто поїхала — і це стало точкою неповернення. Звісно, програма Work and Travel доступна лише студентам. Але що робити, якщо ти не студент? І тут почалася моя справжня історія: пошуки можливостей, робота над собою, нові країни, нові горизонти. Я не зупинилася, бо подорожі — моя пристрасть. Сьогодні продовжую мандрувати й допомагати іншим відкривати світ. Хочу показати: візи, міжнародний досвід, життя за кордоном — це не тільки для бізнесменів. Це для кожного, хто має мрію та готовий зробити перший крок.
РЕКЛАМА
— З якими помилками звертаються українці, які хочуть отримати візу? Чому, на вашу думку, людям найчастіше відмовляють?
— Наші люди чомусь вирішили, що можуть усе робити самостійно. І я щиро розумію це бажання: ми звикли розраховувати на себе, особливо в умовах нестабільності. Але річ у тім, що більшість просто не розуміє візових процесів, логіки ухвалення рішень, а також нюансів, які бачить консул. Найчастіші помилки — це погано підготовлені анкети, суперечлива або неповна інформація, відсутність стратегії подачі. Люди часто не вміють правильно пояснити мету поїздки або надати документи, які підтверджують зв’язок з Батьківщиною. А ще — йдуть на співбесіду не готовими, бо не розуміють, що саме оцінює офіцер. Насправді консул не хоче комусь «насолити». Його завдання — оцінити ризики нелегальної імміграції. Тому, навіть якщо у вас чисті наміри, але подача виглядає нелогічною чи сумнівною, ви отримаєте відмову. Саме тому я й допомагаю людям грамотно підготуватись: аналізую ситуацію, підбираю правильну візу, супроводжую на кожному етапі. І найголовніше — чесно кажу, якщо шансів мало. Бо візи — це не лотерея, це про підготовку, довіру й правильну подачу.
— Які країни найчастіше відмовляють українцям у візах і які основні причини відмов?
РЕКЛАМА
— Найчастіше відмовляють США, Канада, Велика Британія, а також деякі країни Азії — наприклад, Південна Корея чи Японія. Усі ці країни мають високі вимоги до документів і дуже суворо оцінюють міграційні ризики. Основні причини відмов — це невпевненість у поверненні додому. Якщо у людини немає стабільного доходу, роботи, власності або сімейних зв’язків в Україні, це сигнал, що вона може залишитися нелегально.
Погано підготовлений пакет документів. Люди часто недооцінюють цей момент. Наприклад, відсутність переконливого маршруту, неточності у фінансах, сумнівні листи-запрошення. Негативна візова історія або її повна відсутність. Якщо до цього були відмови або людина ніколи не подорожувала, це викликає більше запитань. Нереалістична мета поїздки. Наприклад, 22-річна дівчина без роботи подається на тритижневу туристичну поїздку до Нью-Йорка з бюджетом у $ 1000. Це викликає сумніви. Тому я завжди кажу: кожна віза — це про довіру. І її треба заслужити документами, логікою й чесністю.
“Я допомагаю людям грамотно підготуватись: аналізую ситуацію, підбираю правильну візу, супроводжую на кожному етапі. І найголовніше — чесно кажу, якщо шансів мало”, – розповідає Галина Передерій
— З якими країнами найскладніше працювати з погляду візового процесу — бюрократія, терміни, вимоги?
РЕКЛАМА
— США, Канада, Велика Британія та Швейцарія — це чотири гіганти бюрократії, з якими найважче. США — тому що там складний процес, довгі анкети, співбесіда, сплата збору без гарантії результату. І чекати часто доводиться тижнями, а то й місяцями. Канада — це нескінченний список документів і дуже ретельна перевірка навіть найменших деталей. Часто вони самі не пояснюють, чому відмовили. Велика Британія — дуже формалізована. Наприклад, один неправильний файл або невідповідність дати — і вся справа зависне.
«Світ відкрився для українців, і це треба використовувати»
— Яка зараз ситуація з американськими візами для українців — стало легше чи складніше їх отримати під час війни?
— Це одне з найчастіших запитань, яке я чую. І відповідь складна: стало й простіше, й складніше одночасно. З одного боку, після початку повномасштабної війни США відкрили більше візових слотів для українців у європейських посольствах. З’явилися додаткові можливості — наприклад, для тимчасового захисту або гуманітарного в’їзду. Це великий плюс.
З іншого боку, сам процес залишився складним, а іноді навіть ускладнився. Через перенавантаження посольств, високий попит, брак «вільних вікон» люди чекають по кілька місяців. Особливо у Празі, Варшаві, Франкфурті. Також в умовах війни складніше показати «зв'язок з Батьківщиною», що дуже важливо для американської візи. Бо у багатьох зруйноване житло, втрачена робота або сім’я виїхала за кордон. Але я точно знаю: якщо ти щиро розповідаєш свою історію, готуєш документи з розумом, тебе почують.
— Які типи віз зараз найпопулярніші серед українців — туристичні, студентські, робочі? Чи є нові тренди?
— У 2022−2023 роках найбільший попит мали гуманітарні та тимчасові візи — з очевидних причин. Люди шукали безпеки. Але зараз тренди змінилися. Найпопулярніші візи сьогодні — туристичні (особливо у США). Люди повертаються до подорожей, хочуть відчути життя, подихати вільно.
Студентські. Багато молоді виїжджає на навчання. Освіта стала не лише про диплом, а й про шанс будувати нове життя. Робочі та фриланс/nomad-візи. З’явився великий інтерес до «віз цифрового кочівника». Це новий тренд — люди хочуть бути мобільними, жити в різних країнах і працювати онлайн. Культурні та волонтерські програми. Багато молоді долучається до обмінів, стажувань, мистецьких проєктів за кордоном. Світ відкрився для українців, і це треба використовувати. Я завжди кажу: не бійтеся подаватися. Але робіть це грамотно. Бо віза — це не просто папірець. Це про ваш шлях, вашу історію, вашу гідність.
«Діти більше не повернулися до свого дому»
— Галино, де саме вас захопила повномасштабна війна? Якими були ваші перші дії та думки в той момент?
— Війна застала нас в Україні, вдома. Того вечора ми, як зазвичай, відвели дітей на танці. Пам’ятаю дуже дивну тишу на вулицях, напруження в повітрі — ніби щось ось-ось мало статися. Вечір був тихим, але ми прокинулися вже у зовсім іншій реальності. Перші емоції — це розгубленість. Шок, страх, нерозуміння, що робити далі. Швидко зібрали речі, обговорили все з родинами й вирішили їхати в напрямку кордону. Діти більше не повернулися до свого дому. Три дні ми долали шлях — це були виснажливі, тривожні, довгі години. Але, знаєте, коли в тебе є візи, документи, які відкривають можливості, це вже інший рівень безпеки. Це не гарантія спокою, але шанс. І в той момент це було найголовніше — знати, що є двері, які можна відчинити, і країни, які тебе приймуть.
— Ваше професійне життя змінилося з початком війни? Були випадки, коли ви допомагали українцям з візами безплатно або консультували про виїзд у складних обставинах?
— Так, з початком війни моє професійне життя дуже змінилося. Після шоку я зрозуміла, що мушу діяти. Почала активно вести блог, щоб ділитися корисною інформацією для українців, які шукали шляхи евакуації або можливості виїзду за кордон. Ми оновили сайт, адаптували послуги під нові реалії, почали активно відвідувати круїзні лайнери, щоб підтримати українців у пошуках роботи за межами країни. Протягом майже року я безкоштовно допомагала з оформленням віз і документів — особливо тим, хто опинився у надзвичайно складних обставинах. Проводила прямі ефіри, відповідала на запитання, ділилася порадами й досвідом, збирала кошти на лікування поранених. Для мене це було питання не лише професійного обов’язку, а й людської відповідальності. Я й досі продовжую інформувати та підтримувати тих, хто потребує допомоги. Також є волонтером у церкві, активно беру участь у житті громади мого міста. Ми організовуємо підтримку для новоприбулих, допомагаємо з адаптацією, іноді з житлом, документами або просто з тим, щоб люди не почувалися самотніми. Я сама пройшла через серйозні випробування — хворобу, війну, еміграцію — і добре знаю, як важливо, щоб поруч був хтось, хто просто скаже: «Я з тобою». Відкрито говорю про Україну, ділюся нашою культурою, нашою силою і пишаюся тим, що українка.
— Ви самі багато подорожували. Які країни найбільше вразили й чому?
— Так, я дуже багато подорожую — і кожна поїздка залишає свій слід. Але якщо говорити про найяскравіші враження, то це точно США, Італія, Ісландія та Японія.
США — бо це була перша країна, в яку я поїхала. Для мене це була інша планета: інші люди, менталітет, культура. Там вперше відчула свободу й самостійність — це незабутньо. Італія — за неймовірну енергетику. Там у повітрі — краса, життя, емоції. Люди живуть з пристрастю, і це мене надихає. Я дуже люблю італійську мову — вона звучить, як пісня. Ісландія — це просто магія. Природа, яка змінює тебе зсередини. Після цієї поїздки я навчилася сповільнюватися, слухати себе, цінувати тишу. А Японія — це дисципліна, повага, гармонія. Там вперше побачила, як все влаштовано до найменших деталей. Справжній урок естетики та порядку. Культура, яка спонукає замислитись про своє ставлення до життя.
«Люди в різних країнах підходили, дякували, обіймали, пропонували допомогу»
— Чи стикалися ви з дискримінацією як українка за кордоном?
— Ні, з прямою дискримінацією — ніколи. Навпаки, з початком повномасштабної війни я помітила хвилю підтримки. Люди в різних країнах підходили, дякували, обіймали, пропонували допомогу. Але був один момент у 2022 році, коли після повернення з круїзу я залишилася в Німеччині без житла. Потрапила до центру для біженців та опинилася в дуже вразливому становищі. Було важко — емоційно й морально. Там я відчула, як легко втратити стабільність і як важливо зберігати гідність. Цей досвід навчив мене ще більше співчувати людям, які змушені починати з нуля. Він загартував мене й зробив ще сильнішою.
З прямою дискримінацією як українка я за кордоном не стикалася ніколи”, – говорить Галина Передерій
— Що допомагає вам триматися у складні часи? Маєте якісь власні рецепти психологічної стійкості?
— У найскладніші моменти мене рятують віра, мама та служіння іншим. Віра дає мені сенс і спокій. Мама — моя опора, я їй безмежно вдячна за любов, підтримку та мудрість. А коли я допомагаю іншим, я ніби сама зцілююсь. Бо бачиш: не ти одна страждаєш і твоя допомога — важлива. Ще я багато пишу — це моя терапія. І намагаюся бути в гармонії з тілом: свіже повітря, прогулянки, хороша їжа. Просте, але працює.
— Про що ви мрієте зараз?
— Мрію, щоб закінчилась війна. Це найперше й найважливіше. А ще мрію створити простір, де українці з усього світу зможуть знаходити підтримку, натхнення й можливості. Мені хочеться ділитися досвідом, показувати: немає нічого неможливого, якщо ти віриш у себе. І про особисте — мрію про будинок біля океану, де буде багато світла, музики й любові. І щоб там завжди було місце для тих, хто шукає себе. Бо, зрештою, ми всі — у дорозі.
Раніше експертка з туризму Марина Білоножко розповідала в інтерв'ю «ФАКТАМ», наскільки важливі подорожі для психічного відновлення та перезавантаження людини.
