«Дайте нам баринь замість баранців»: в Опішні увіковічили пам’ять знаного гончаря Василя Омеляненка

У знаменитій Опішні на Полтавщині, яку називають гончарною столицею України, з’явилася ще одна цікава локація для туристів — музей-садиба гончаря Василя Омеляненка. Її відкрили 5 серпня, присвятивши 100-річчю патріарха українського гончарства. До свого поважного ювілею заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Онуфрійович Омеляненко не дожив чотири з лишком роки.

Жили між посуду в чужій хаті

На оновленій садибі, в якій довго мешкав майстер і де народжувались глиняні шедеври, учні Василя Омеляненка, які у своїй творчості використовують його елементи стилю, встановили п’ять футуристичних керамічних скульптур. А в невеликій хатині представлена унікальна колекція з понад тисячі витворів Василя Онуфрійовича.

ВІДЕО ДНЯ

Музей власних гончарних виробів до свого сторіччя пан Василь почав створювати ще за життя. В окремій кімнаті зробив стелажі, на яких сушив нові вироби, і, коли до нього заходили гості, з радістю демонстрував майбутню колекцію.

Мені випало бачити, як народжувався цей музей. П’ять років тому я приїхала в Опішню, щоб поспілкуватися з Василем Онуфрійовичем напередодні його 95-річчя.

— Пиши ж тільки, що я не найстаріший, а найстарший гончар України, — зустрів мене лагідною усмішкою господар. — Ось як стукне сто літ, тоді можна буде називати й старим.

Ми довго сиділи в його майстерні. Він — за своїм невтомним гончарним кругом, а я на стільці напроти нього. У нього була робота — ліпив гриву черговому левові.

На те, як Василь Онуфрійович «нарощує» гриви своїм баранцям, левам та іншим казковим тваринам, можна було дивитися годинами і… нічого не зрозуміти. Він міняв у руках зроблені з підручних матеріалів інструменти для декорування. Проводив ними по рідкій глині й притискав. Через отвори вилазили глиняні крапельки. Якісь із них гончар видовжував, якісь припліскував. Виходила дивовижа…

Василь Онуфрійович за роботою

Знаний майстер бідкався, що тепер на створення одного лева він витрачає тижнів зо три, бо мусить частіше відпочивати.

За гончарним кругом та біля глини Василь Онуфрійович провів мало не дев’ять десятків років. І все життя працював стоячи, хоча гончареві належить сидіти. Це через те, що в дитинстві підвернув праву ногу, й відтоді у нього не згинався суглоб. У положенні сидячи міг крутити гончарний круг лишень п'ятою, а стоячи — усією стопою.

Та останнім часом, після того, як упав узимку й переніс операцію, примудрявся розкручувати круг лише руками. І поволеньки продовжував працювати з глиною. «Інакше мене все починає гнітити», — пояснював.

Гончар не раз казав, що саме глина його тримає на землі.

— Гляньте на мої пальці. Вони гнучкі, як у піаніста, — хвалився Василь Онуфрійович. — Це тому, що я маю справу з глиною. Для здоров’я вона дуже гарна. Коли болять суглоби, треба взяти чисту глину, змочити її, накласти на хворе місце й обмотати. Кістки зігріються, й запалення пройде.

Гончарну глину Василь Омеляненко вперше взяв у руки, коли йому було дев’ять років. Про те, що з неї можна ліпити свищики, дізнався від дядька Максима, який пустив їхню родину до себе на квартиру, бо вони були такі бідні, що навіть не мали власного даху над головою. Василька з мамою та молодшим братом Петром дядько пустив саме в ту кімнату, в якій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. А в іншій він сам мешкав і гончарював. Тож Омеляненки жили між посуду.

Перші безголосі свищики

Коли дядько Максим їхав у Полтаву на базар, глиняні півники були в нього за розмінну монету: ними він давав покупцям решту. Васько з Петриком, спостерігаючи за його роботою, так і не насмілилися підійти до нього й попросити, щоб він їх чогось навчив.

— А то якось зайшла до нас знайома тітка, взяла в руки глину, скачала кульку й зробила з неї мисочку, — пригадував мій співрозмовник далеке дитинство, в якому почалася його любов до гончарювання. — Потім стиснула трохи пальцями. «Оце так, — каже, — починають робити свистунця». Ми з братом почали за нею повторювати, робити те саме. Перші півники, звісно, вийшли у нас кострубаті й беззвучні. Ми ж не знали, що їх іще сирими слід проколювати тоненькою дерев’яною паличкою, щоб вони могли свистіти. Ото наліпили ми з братом цілу купу півників, і всі вони виявилися бракованими. Та й кинули справу. З тиждень десь не торкалися глини, а воно ж тягне… Сіли знову й наліпили, як змогли, тих свищиків цілу сотню. А тоді гончарна артіль в Опішні приймала їх у сирому вигляді по одній копійці за штуку. Так ми з Петром заробили свій перший трудовий руб. Але якби ви знали, якими багатими відчували себе! То був 1934 рік. Ми тільки-тільки вибралися з голоду. Наша сім'я дуже бідувала. У голодному тридцять третьому харчувалися молочаєм, акацією, конюшиною… Акацію смажили, сушили, конюшину перетирали в борошно, з молочаю вичавлювали гіркий сік і їли листочки. Слава Богу, що в колгоспі давали затірку — суп з дрібними борошняними крупинками. Мабуть, завдяки йому й вижили.

— Тарілки, глечики й чашки — то для лінивих, — був переконаний Василь Омеляненко. — Мені ніколи не було цікаво ними займатися. Мене з дитинства тягнуло до чогось незвичайного. На початку тридцятих років майстри у нас в Опішні робили глиняні свищики лише у вигляді півників. А ми з братом Петром вирішили, що це несправедливо по відношенню до іншої живності. І почали ліпити рибок, зайчиків, білочок, собачок… Покупці саме їх розбирали в першу чергу.

Згодом брати Омеляненки навчилися ліпити баранців, коників, білочок.

Знамениті баранці Василя Омеляненка

Читайте також: «Мої роботи часто нагадують людям їхнє щасливе дитинство», — художниця-керамістка Лара Антонова

— А фарби я тоді вже навчився робити сам, — пригадував майстер. — Заварював рівномірно крохмаль, щоб був без грудочок, додавав туди порошок для фарбування яєць і розмішував. За день ми з братом виготовляли по дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили й по пів тисячі, але їхня продукція була неякісною. Я ж завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене була перш за все. Щоб випалити роботи, потрібні були дрова, тож доводилося ходити з лантухами у ліс за хмизом. А от яким голосом «співатиме» свистунець, ніколи наперед ніхто не скаже. Ще з малих літ засвоїв одне: чим менша порожнина, тим тоншим буде свист. На них можна грати, як по нотах.

«Розмовляю зі своїми виробами, наче з дітьми»

Коли після семирічки Василь прийшов працювати у художню артіль, учитель йому не був потрібен. Посадили його ліпити декоративних баранців. Норма за зміну — чотири штуки. Спочатку він, правда, ледве одного встигав зліпити, та досить швидко освоїв норму і став у вільний час робити щось для душі. То левів, то козликів…

— Дивився на готовий виріб і думав: чого б йому ще додати, щоб він став якимось пишнішим? — згадував майстер. — Почав робити різних тварин. Я їх всіх люблю, і вони мені наче посміхаються… Взагалі намагаюся відтворити в глині все цікаве. І ніколи не роблю ескізів своїх майбутніх творів, вони виникають самі собою.

А то якось з Києва прийшла рознарядка наліпити велику партію баринь. Ми відставили баранців і всі гуртом взялися за нове замовлення. Коли партія була вже готова, згори отримали відбій. Сказали, ліпіть знову баранців. Зате я у терміновому порядку освоїв техніку ліплення людських фігур. Робив і баринь, і козаків…

“Я у терміновому порядку освоїв техніку ліплення людських фігур. Робив і баринь, і козаків”, – пригадував майстер

У 1956-му, через шість років після приходу Василя Омеляненка в артіль, одну з його робіт відібрали для міжнародної виставки народної творчості в Брюсселі. Той баранець так комусь з іноземних гостей сподобався, що його купили. Авторові ж вручили премію — 600 рублів! Відтоді Міністерство культури представляло його роботи на всіляких виставках. На його віку їх було понад 60. І ні одна з робіт уже не поверталася в Опішню. Багато з них і зараз зберігаються в музеях і приватних колекціях по всьому світу. У Польщі, Канаді, Англії, Норвегії, Японії…

Роботи Василя Омеляненка давно стали класикою гончарного мистецтва. Його почерк у зооморфній полив’яній скульптурі унікальний. На жаль, жоден з численних учнів майстра його не запозичив. В Опішні лише один гончар, Олександр Шкурпела, не так давно почав практикувати в цьому стилі й вже має певний успіх.

Роботи Василя Омеляненка стали класикою гончарного мистецтва

Василь Онуфрійович був фахівцем з мініформ полив’яних скульптур (від 30 сантиметрів до 1 метра в довжину). За своє довге творче життя (на пенсію з викладацької роботи пішов у 85!) він створив сотні варіантів іграшок і дитячого посуду. Водночас йому під силу були й великі паркові скульптури. Одна з них — двоголовий лев, що символізує силу, мужність і великодушність, — установлена на території Національного музею-заповідника в Опішні.

— Наш музей-заповідник володіє найбільшою колекцією робіт Василя Омеляненка. Його роботи створені на опішнянській землі, на основі місцевих гончарських канонів і традицій. У них втілені українські тисячолітні традиції. А сьогодні Україна, як ніколи, потребує маркування нашої етнічної території різними пам'ятками, які засвідчують ідентичність, неповторність і самобутність української культури, — наголосив під час відкриття музею-садиби виконувач обов’язків гендиректора Національного музею-заповідника українського гончарства Олесь Пошивайло.

Садиба Василя Омеляненка стала частиною Національного музею-заповідника.

Звісно, я спитала тоді при зустрічі з Василем Онуфрійовичем, яка виявилася останньою, про секрет його творчого довголіття.

— Глина в мене, як перший друг у всьому. Коли на душі гарно — до глини, і коли погано — теж до глини… Робота з нею допомагає. Роблю, що на серце лягає. І ніби з дітьми своїми розмовляю. І відчуваю, що живий, — відповів найстарший на той момент діючий гончар України.

Василь Омеляненко

P. S. До 100-річного ювілею В. О. Омеляненка Нацбанк України випустив нову пам'ятну монету «Опішнянська кераміка» номіналом 5 гривень, присвячену традиційному гончарному мистецтву селища Опішня на Полтавщині. На її аверсі зображена зооморфна скульптура «Лев» роботи Василя Омеляненка. На реверсі — стилізована композиція з елементів традиційного опішнянського орнаменту, зокрема тарелів, з написом «Опішнянська кераміка».

Опішнянська кераміка — важлива частина української культурної спадщини. Це унікальне мистецтво, що виникло у XVII столітті, у 2012 році було внесене до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Монету, виготовлену з нейзильберу, введено в обіг 6 серпня. Її тираж — до 75 тисяч штук.