Щоб привернути увагу до долі цивільних заручників, яких захопили російські окупанти, в Києві 19 липня відбулася акція «Покинуті в полоні». Обміни військовополонених хоч й не так швидко, як хотілося, але все ж відбуваються. А от з поверненням з російської неволі цивільних ситуація набагато гірша.
«Нам, родичам, відверто кажуть, що немає, на кого їх міняти, бо українська сторона не бере в полон цивільних, — розповіла „ФАКТАМ“ учасниця акції Оксана Струк. — Мого чоловіка Костянтина росіяни арештували ще в серпні 2022 року на Харківщині в прикордонній Малій Вовчі і досі тримають в полоні».
«Надійні люди повідомили мені, що окупанти рискають по домівках вчителів, які не погодилися на співпрацю»
— Чим займався ваш чоловік? — ставлю питання Оксані Струк.
ВІДЕО ДНЯ
— Ми з ним обидва вчителі: Костянтин — викладач фізкультури, а я — історії. Окупація для нас почалася вже 24 лютого 2022 року: російські війська захопили нашу Малу Вовчу в перший ж день повномасштабного вторгнення, адже наше село поруч з кордоном.
— Напередодні того, як вони арештували Костянтина, у вас було передчуття, що станеться така біда?
РЕКЛАМА
— Я мала інформацію, що Кості загрожує небезпека — мені зателефонували (це було вже у серпні 2022-го) з Малої Вовчі, сказали, що окупанти (скоріш за все фсбешники) навідуються до вчителів, які відмовились від співпраці.
— Якщо вам подзвонили з Малої Вовчі, то, виходить, ви на той час евакуювались звідти?
— Так. Вирвалася з окупації разом з сином Богданом, якому на той час було 17 років. Ми з ним приїхали в Київ.
Костянтин з Оксаною у шлюбі вже майже 23 рокиРЕКЛАМА
— Чому чоловік лишився в Малій Вовчі?
— Бо ворог заборонив виїзд чоловікам віком від 18 до 60 років. Бачите, з окупованої частини півдня України мали можливість виїхати чоловіки будь-якого віку, а на Харківщині ворог без якихось пояснень увів драконівські обмеження.
Так от, надійні люди повідомили мені, що окупанти рискають по домівках вчителів, які не погодилися на співпрацю. Але подзвонити чоловіку і попередити його про небезпеку я можливості не мала — після початку окупації в Малій Вовчі мобільний зв’язок майже зник. Кажу «майже», бо можна було знайти окремі точки, де все ж сигнал проходив. Костянтин раз на пару днів йшов на одне з таких місць і телефонував мені. Дізнавшись про облаву на вчителів, я ледь дочекалася Костиного дзвінка. Нарешті він зателефонував. Кажу йому, тобі загрожує небезпека — росіяни їздять по адресам вчителів, можуть арештувати. А він мені: не турбуйся, я ж не військовий, нічого забороненого не роблю, не фотографую, інформацію про їхні війська не передаю. Але ці його слова мене не заспокоїли. І таки окупанти до нього нагрянули. Костю арештували, обшукали будинок, перевернули все догори дриґом.
— Поцупили цінні речі?
РЕКЛАМА
— Так, поцупили — заощадження, мої прикраси. Але хіба це головне? Страшно, що мого чоловіка забрали! Я як дізналася про це, звернулася в поліцію, в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, МЗС України, Міжнародний комітет Червоного хреста, навіть в ООН.
Читайте також: «Відчула, що в роті повно вибитих кулею зубів. Не зупиняючи машину, виплюнула їх в руку й викинула у вікно»: поранена жінка врятувала дітей від окупантів
— Ще когось з вчителів заарештували?
– Якщо й арештували, то врешті відпустили. А мого Костю — не звільнили й досі.
Тут слід сказати, що росіяни облаштували у Вовчанську на агрегатному заводі і ще в деяких місцях катівні. Найчастіше туди потрапляли люди, на яких доносив хтось з сусідів або колег. Саме за доносом заарештували й мого чоловіка. Важко уявити, чим керувалася людина, яка здала мого Костянтина. Вона наразила його на смертельну небезпеку, хоча нічого поганого він їй не зробив! Через її ганебний, підступний вчинок мій чоловік вже майже три роки знаходиться в жахливих умовах російського полону! Вибачте за емоції.
— Емоції виправдані — роз’ярена душевна рана. Я вас розумію. Скажіть, будь ласка, колаборантку, що написала донос на Костянтина, арештували після звільнення Вовчанська восени 2022 року?
— На жаль, ні. Вона втекла зі своїм чоловіком до росії.
— Хто ця донощиця?
— Наша колега-вчителька. Вона ще в 2014 році відкрито висловлювала підтримку гібридної війни, яку тоді розв’язала росія, вихваляла донецьких і луганських сепаратистів. Проте з роботи її не звільнили. Коли у 2022 році російські окупанти захопили Вовчанськ і навколишні населені пункти, директорка школи відмовилася співробітничати з окупантами, і вони призначили на її місце оцю прихильницю так званого «русского мира».
— Як ви дізналися, що ця колаборантка написала донос на вашого чоловіка і, можливо, й на інших вчителів?
– Вона сама промовилась одній з місцевих жительок. Сказала про нас: «Я здала всю їх сім’ю». Тоді, коли вона написала цей донос, ми з сином Богданом виїхали на територію підконтрольну українській владі. А то й нас з сином могли арештувати. Принаймні, друзі Богдана дзвонили йому, казали, що його шукають російські військові.
Читайте також: Поїхав рятувати маму, а опинився на лаві підсудних: у росії молодого волонтера з Харкова приговорили до 11 років ув’язнення
«Костя часто мені сниться, адже весь час про нього думаю»
— Багато вчителів цієї школи пішли на співпрацю з загарбниками?
– Спочатку майже ніхто на це не погодився. Було так: вчителям сказали приїхати в школу. Поклали на столі два аркуші, і кожний обирав, в який записати своє прізвище. Один аркуш для тих, хто відмовляється співпрацювати, другий — тих, хто погоджується. Як я вже сказала, спершу мало хто зголосився. Але згодом певна кількість передумали і першого вересня пішли навчати дітей по російським програмам. На щастя, це тривало лише півтора тижні — в результаті Слобожанського контрнаступу Сил оборони України ворога погнали майже зі всієї Харківщини, Вовчанськ було звільнено.
Тоді у мене спалахнула надія, що ось-ось знову побачу свого чоловіка. Але, на превеликий жаль, на той час його вже вивезли в росію. Чим він так завинив перед окупантами, незбагненна загадка.
— Від нього були звісточки?
— Спочатку російське міноборони підтвердило Міжнародному комітету Червоного хреста, що мій чоловік у них в полоні. Згодом я отримала від Кості коротенького листа з неволі — «все хорошо, кормят, лечат, надеюсь на скорую встречу, передай привет сыну». Українською мовою в’язням писати заборонено — тільки російською. Я написала чоловіку безліч листів. Чи отримав він їх? Від колишнього військовополоненого, якого вдалося обміняти, знаю, що Костянтин отримав принаймні один мій лист. Це його дуже надихнуло, додало сил.
Читайте також: Пригрозили, що змусять бігти через мінне поле: у 63-річному співробітнику Запорізької АЕС окупанти «розгледіли» шпигуна
— Що колишній військовополонений розповів про стан здоров’я вашого чоловіка, про умови утримання, про місце перебування?
— Зараз Костянтина утримують в одній з колоній на території російської федерації. На щастя, важких хвороб, як то туберкульоз, гниття рук, ніг, шкіри, тощо, у нього немає (це інформація станом на 18 червня нинішнього року). Щодо умов утримання. Колишній військовополонений попросив свою дружину переказати: про те, що росіяни робили з нашими полоненими попервах, краще мені й не знати. Останнім часом умови утримання пом’якшилися.
— Я правильно розумію, що ви безпосередньо з колишній військовополоненим, який сидів разом з Костянтином, не розмовляли. Спілкувалися з його дружиною?
— Саме так. Він зараз на реабілітації, але попросив свою дружину зв’язатися зі мною, і вона виконала це його прохання. Дуже їм обом вдячна.
— Ще спитаю про педагогічний колектив школи. Що сталося з тими вчителями, які у 2022-му врешті пішли на співпрацю з ворогом?
— Не хочу ані говорити, ані чути про них. Вони для мене не існують ні як люди, ні як колишні колеги. Вони лишилися в Україні. Поводяться так, наче нічого й не було. Дехто з них пішли з професії, намагаються, щоб їх менше помічали. Але є й такі, хто працюють в школах у Харкові.
Читайте також: «Росіяни присудили мені 44 роки ув’язнення»: в полоні капітана морської піхоти змушували зізнатися, що він… агент розвідки США
— Костянтин вам сниться?
— Так, сниться часто, адже я весь час про нього думаю. Бачу уві снах, що він повернувся з полону.
— Познайомилися з ним на роботі?
– Ми з Костею працювали у різних школах. Познайомилися на початку нульових років на одному з розважальних заходів для дітей. Звернула на нього увагу — симпатичний, ладний молодий чоловік. Ми того дня поспілкувалися, але після того десь зо два роки не бачилися. Знову зустрілися на новорічному вечері. Тут слід сказати, що я закінчила школу, в якій працював Костянтин. І от прийшла туди на новорічне святкування, щоб зустрітися з моїми вчителями, тепер уже колегами. Цього разу Костя діяв рішуче: запросив на танець і вже не відходив від мене. Провів додому. Так й почалося наше кохання. Незабаром одружилися. Кості тоді було 26 років, мені — 24. Разом ми вже майже 23 роки.
Школа біля Вовчанська до великої війни і в наші дні
— Яка він людина?
— Мій Костя розумний, впевнений у собі, людяний, розважливий, щирий, незлобливий, справедливий, любить дітей, дуже працьовитий.
На весілля батьки Костянтина подарували нам великий будинок. Ми всі разом багато зробили, щоб його облаштувати — це було наше гніздечко. Там народився наш син Богдан. Мали город, підсобне господарство, тримали кролів, качок. Хоча часу на це мали небагато: робота в школі разом з дорогою забирала десь по 10 годин на добу (з 7 ранку до 17 вечора). До моєї школи — 14 кілометрів, Костянтину до його школи — десь 7−8 кілометрів. Хоча й напружено працювали, але жили щасливо, доки не почалася велика війна.
Будинок родини Струк до великої війни
— Ваш будинок в Малій Вовчі вцілів?
— Його дуже пошкоджено російськими обстрілами. Він поки що встояв, а от літня кухня, гараж, погреб, комора, паркан зруйновані вщент. Ми все поступово відбудуємо, аби тільки чоловік повернувся з полону і закінчилася ця клята війна.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію молодого чоловіка з важкою інвалідністю, якому окупанти дали 16 років ув'язнення, і в колонії у нього висохла нога.
На фото у заголовку Оксана Струк на акції підтримки цивільних заручників «Покинуті в полоні», яка відбулася в Києві 19 липня. На жовто-синьому прапорі — фотографія чоловіка Оксани Костянтина
Фото надано Оксаною Струк
