На «нулі» зовсім інша система координат, інший відлік часу, інша філософія — все інше. Там немає місця для пафосу, закликів, високих слів, фальші й півтонів. Там все справжнє.
Щоб хоча б трошки зрозуміти, через яке пекло проходять люди на передовій, просто порівняйте їхні фото два роки тому й зараз. Подивіться в їхні очі, послухайте, як вони говорять (не тоді, коли приїжджають сюди на кілька днів, а саме коли знаходяться на фронті) — без емоцій, занадто спокійно, не голосно. Ніби бояться когось потривожити.
Ці мужні люди роблять найважливішу справу у своєму житті. Тому ми маємо постійно дякувати їм за кожний новий ранок і допомагати всім, чим тільки можемо, і навіть більше, і молитися, щоб вони повернулися живими з цієї клятої війни.
Серед тих, хто зараз воює на дуже гарячому Донецькому напрямку, колишній мер Умані Олександр Цебрій. Як він каже, його біографія доволі проста. Народився у 1974 році в Умані. Після закінчення школи займався підприємницькою діяльністю. Потім став депутатом міської ради. У 2015 році його обрали міським головою. У 2020-му знову повернувся у підприємництво.
О десятій годині 24 лютого 2022 року пішов у військкомат, відстояв чергу і вступив до лав територіальної оборони. В той же день вони з земляками почали обороняти міське летовище, навіть змогли збити ворожий гвинтокрил. Через кілька днів вже був в лавах ЗСУ. Зараз молодший сержант Цебрій несе службу у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Виговського. Позивний «Мер».
— Олександре, дуже зачепив ваш нещодавній пост у «Фейсбуці» про те, як ви «працювали не одну ніч — і тепер Україна відновила контроль ще над 50 метрами рідної землі». Ви написали: «Можливо, хтось скаже, що 50 метрів — це дріб’язок. Можливо, але не в цьому випадку». Коли читаєш, як хлопці б’ються буквально за крихітні клаптики нашої території — окоп, посадку, пів вулиці, всі слова зайві. Лише щира шана, повага й вдячність.
— У нас бойові дії йдуть в посадках або там, що колись було лісосмугами, а тепер взагалі немає ані дерев (вони повалені пострілами з гармат і мінометів), ані хоча б якоїсь рослинності. Все зруйновано, збито, все в вирвах від мін. Тому зачепитися немає за що. Піхота виживає тільки завдяки тому, що окопується. Треба копати, копати й копати. Тільки тоді в тебе є шанс на те, що ти виживеш, втримаєш позицію й зможеш дати відсіч ворогу.
Та позиція, про яку ви говорите, була повністю зруйнована багатьма штурмами ворога — мінами, артою, великими калібрами. Тому стало питання: або ми відходимо далі в тил на наступну позицію, бо цю відновити практично нереально, там копати вже не було де, не говорячи про можливості її укріпити, або я запропонував креативне рішення — ми ідемо вперед і там в сірій зоні відкопуємо ще одну позицію. Мене підтримали.
І от ми ночами ходили й копали. Це, до речі, не перша позиція, яку ми так відкопали. Нещодавно таким чином зробили ще одну позицію на 500 метрів вперед. Це взагалі був, чесно кажучи, вищий пілотаж. Було дуже-дуже важко, дуже складно й вкрай небезпечно.
А стосовно тих 50 метрів, спочатку на зруйнованій позиції були зняті міни, тобто вона була розмінована, потім ми вийшли вперед і копали. Не один день — протягом двох тижнів. Ночами затягнули все сітками, зробили укриття. І зараз там нормальна позиція, де хлопці тримають оборону.
— Ситуація на фронті загострюється з кожною годиною, ворог просувається, на жаль. Який настрій зараз у хлопців? Чи є зневіра, відчай, злість?
— Злість там є тільки на ворога, це стовідсотково у всіх. Тому що всі розуміють, що ми знаходимось тут саме через те, що росіяни пішли на Україну.
Зневіра? Теж немає. Я вірю в себе, у своїх побратимів, в те, що Україна буде звільнена. Те, що люди зморилися й емоційно вигорають, — правда. Ми ж не роботи. У нас немає якогось ступеня зносу, так би мовити. Тому це нормально, це природно, що людям потрібен перепочинок. Їх треба відправити на ротацію, дати можливість відвідати родину, обійняти дітей і дружин, поспати у своєму ліжку, погодувати свого пса. Щоб відчувати, що ти людина, а не кинуте напризволяще незрозуміло хто.
Всі хлопці одностайні в тому, що нас мають змінювати, що має бути якийсь певний термін, щоб люди побули саме на передовій — там, де ми, де потрібно воювати, а потім перемкнулися на нормальний режим. Щоб людина зрозуміла, що вона жива.
— Ви особисто були вдома за ці два роки?
— Так. Я був вдома, бачив родину. І хлопці мої також певний період були вдома. Але цього недостатньо. Я переконаний, що має бути якийсь визначений період, коли бійці повинні повоювати (не знаю, місяця три, умовно кажучи), а потім треба дати їм перепочинок і вони знову зможуть повернутися на передову. Інакше не буде тієї продуктивності, якої від нас чекають.
— Важко далося рішення йти в армію? Кожний, хто їде на фронт, розуміє, що це може бути квиток в один кінець.
— Всі ми дорослі люди й розуміємо, що це війна. Я бачив не одну смерть поруч. І витягував з поля бою поранених і загиблих, на превеликий жаль. Тому знаю, що це таке. Неодноразово й сам знаходився на межі життя і смерті. Рожевих окулярів в мене немає. Це все серйозно. Тут кров не бутафорна, а сама звичайна і реальна.
Тому треба дбати в першу чергу про себе і своїх побратимів. Людина, яка довго перебуває в таких екстремальних ситуаціях, може або спіймати ступор, або почати всього боятися, або — зворотний бік медалі — втратити почуття страху, тобто не буде одягати шолом та бронік, звертати увагу на постріли й вибухи. Кожна така реакція вкрай небезпечна. Це все наслідки психологічної травми, яку кожний з нас отримав і отримує.
Почав і за собою спостерігати певні речі. Що вже не так реагую на небезпеку. Тому й кажу, що кожному з нас дуже потрібен перепочинок, щоб якось більш адекватно ставитися до цієї реальності. Смерть тут дійсно поруч. Треба все зробити, щоб вона пішла до ворога, а не до нас.
«Я бачив не одну смерть поруч. І витягував з поля бою поранених і загиблих, на превеликий жаль. Тому знаю, що це таке. Неодноразово й сам знаходився на межі життя і смерті», – розповів Олександр Цебрій
— Напевно пам’ятаєте перший випадок, коли вам стало по-справжньому страшно? От коли зрозуміли, що — все, це кінець.
— Таких випадків було багато.
Перший раз страшно було, коли нас почали крити мінами й одна попала біля бліндажа, де ми знаходилися. Нас просто підкинуло десь на метр. Завалилося укриття. І от я розумію, що наступний постріл вже може бути в бліндаж — і все закінчиться отут, зараз і в цей спосіб.
Злякався, коли ми пішли вночі по мінному полю брати в полон росіянина. І от коли ворог був від нас вже метрів за двісті, я побачив, що мій побратим без шолома і без броніка. От тоді злякався, чесно. Не за себе — за нього. Людина-відчайдуха. Я лаявся на нього, казав, що він нехтує своїм життям, щоб повертався, але він не захотів. Так ми і взяли того полоненого.
Я був нагороджений за цей епізод (7 березня цього року Олександр Цебрій отримав орден «За мужність» третього ступеня. – Авт.), оскільки потім той полонений дав відповідним службам серйозну інформацію. Навіть не знаю, хто він такий. Йому 50 років, він був засуджений за вбивство. Тобто вбивав там і прийшов вбивати тут.
Я з ним не спілкувався. Чесно сказати, було не цікаво читати йому якусь політінформацію про те, навіщо він сюди приперся. От що мені йому говорити? Він зробив свій свідомий вибір. Адже це не маленька дитина, яка, засунувши пальці в розетку, не знає, що на неї чекає.
— Ви дуже класно пишете про своїх побратимів. Відчувається, що пишаєтесь ними й дуже їх поважаєте.
— Мої побратими — це одні з найчудовіших людей, яких я знаю. Це представники абсолютно мирних професій. У нас є електрик, є два айтішники, є аграрій, який все життя працював на полі, є пожежник. І немає жодного професійного військового. Я, наприклад, ніколи в житті не служив в армії, навіть строкову. І навіть не міг подумати, що буду служити. Але почалася війна, і я пішов у військкомат. Переважна більшість побратимів зробили так само. Вони відмінно воюють і показують чудові результати.
«Мої побратими – це найчудовіші люди, яких я знаю», – пишається Олександр Цебрій
— Процитую ваш текст про те, як війна змінює людей. «Я воюю! Але сама важка битва не з ворогом, а з собою… Я всіма силами відвойовую себе справжнього (такого, як був) у цієї війни. Війна перемелює людей, ламає та змінює їх докорінно. Неймовірно важко тому, хто бачив смерть, відчував її холодний подих, залишитись тим, яким він був до війни. Я відвоюю себе у цієї ненажерливої sуки, не здамся. Я сильніший за неї!»
— Не бачив жодну людину, яку війна зробила кращою. Скажу так. Кращою людина була до війни. Війна змінює, і не в кращий бік. Є люди, які черствіють душею, які зневірюються, які вже не так цінують власне життя, які ламаються морально. Все це є. От щоб всього цього не було, знову ж таки повторю, нам потрібен відпочинок. Щоб поспілкуватися з рідними та близькими, з тими самими побратимами, щоб зайнятися більш цікавими справами.
Наприклад, я до 24 лютого постійно займався спортом. Щоденно робив якісь фізичні вправи. Однак з того дня — жодного разу. Чесно сказати, не лежить душа. Зараз я просто взяв і тупо заставив себе це робити. І буду продовжувати.
Людина ж не завжди сидить в окопі. Ми заходимо на чергування на передову на кілька діб, потім повертаємося на короткий відпочинок. Це час на те, щоб попрати речі, поспати, побути в соцмережах, зайнятися своїми справами. Я ж не кажу, що в цей період треба постійно тренуватися. Але хоча б мінімум — віджатися від підлоги, підтягнутися декілька разів на якійсь перекладині. На це часу багато не треба, просто ти маєш пересилити себе й сказати: я буду це робити. Однак це важко. Бо твоя голова забита зовсім іншими речами. Але це потрібно, тому що воно тобі дає можливість розвантажити нервову систему. А це дуже-дуже важливо.
— Ще цитата. «Мені соромно про це говорити, але до війни я не знав „Отче наш“. Вважав, що сам справлюсь з усім. Але в окопах атеїстів немає, моляться всі, тому молитва — це основне».
— Не буду говорити про всіх побратимів, скажу про себе. Людина не те що починає вірити в Бога. Вона розуміє, що є якась сила, яка її береже. Якщо Бог його залишив живим, значить, у нього ще є якась місія на цьому світі. Він ще потрібний державі, якщо вже пафосно, своїм рідним, друзям, колегам. Він ще має щось зробити. Тому життя треба цінувати. І вірити треба. В себе в тому числі.
— Ви вже бачили все. Які картинки будете пам’ятати все життя?
— Це обличчя хлопців, коли я зайшов на позицію їх міняти. Вони відстояли кілька діб, відбивали дуже серйозні штурми противника, побили велику кількість ворожої броньованої техніки й чудом залишились живі. Назавжди запам’ятав їхні очі.