24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців, багато з яких шукали притулок від війни за кордоном. «ФАКТИ» публікують інтерв’ю як з біженками, що наразі перебувають в різних країнах, так і з тими, хто повернувся.
Цього разу наша співбесідниця — економіст, фахівчиня з проєктного та фінансового менеджменту неурядових організацій Катерина Панова. Після проживання у Франції та Польщі вона повернулася додому, щоб опікуватися чоловіком, військовим ЗСУ, який відновлюється після складної операції на хребті.
«Після пате, суфле і гратенів хотілося звичайної української гречки»
— Катерино, моя знайома, яка повернулась в Україну і пішла на старе місце роботи, розповідала: колеги її потихеньку зацькували за те, що та рік прожила з двома дітьми за кордоном. Вона звільнилася, шкодуючи, що афішувала своє біженство, бо для багатьох, хто на собі вивозить війну, це є тригером. Як зустріли вас?
ВІДЕО ДНЯ
– Я поки що не працюю: доглядаю за чоловіком. Можливо, для людей, які знаходяться в епіцентрі колективної травми, така реакція — ну от такий спосіб хоч якось поновити справедливість…
У колі ж своїх друзів в Україні, які теж немало роблять для Перемоги, я не зустріла жодного упередження. Навпаки. Одна знайома сказала: «Я не знаю, як ти наважилась отак поїхати в чужу країну і так довго там жити, я б не змогла». Бо там, за кордоном, особливо в країнах, де нема значної соціальної допомоги, теж своя війна.
РЕКЛАМА
За те, щоб вибратися з табору і знайти житло і роботу, за те, щоб уникнути штрафів і судів, якщо щось зробив не так… За те, щоб вижити, якщо ти мама-одиначка в Польщі і гаруєш на трьох роботах, а твій дім в Україні розбомбили. За те, щоб тебе прооперували, коли після виробничої травми бовтається вибита з плечового суглобу твоя рука, а тобі призначають прийом до лікаря лише за два-три дні тощо…
Цю тему політики і блогери зараз хоч стали менше експлуатувати. Та завжди, коли намагаються зіткнути українців одне з одним лобами, запитуй: кому це вигідно і від чого нас відволікають.
Катерина у Франції, у місті БлуаРЕКЛАМА
— З ким ви обговорювали свій від’їзд, коли почалася широкомасштабна війна?
– Насамперед, з чоловіком. Він військовий, і 24 лютого був уже на фронті. Шкода, звісно, було покидати нашу квартирку… Вона могла змінювати свій розмір, немов у казці «Рукавичка»: коли ми з чоловіком були тільки вдвох, вона була, як маленьке затишне гніздечко, що в ньому не поміститься більше жодної зайвої людини, але, коли до нас приходили гості, а кількість їх могла бути й 10 і 15 людей одночасно, то всім, як не дивно, вистачало місця, і друзі, часом, затримувались далеко за північ…
Але… Чоловік дуже турбувався про мою безпеку. І в квітні 2022 року я змогла вирватись з свого окупованого міста. Воно і досі окуповане.
Закриваючи двері квартири, свято була упевнена: «Це ж ненадовго!» Коли дзвонила двоюрідній сестрі у Францію, яка нас зголосилася прихистити, так і сказала: «Ми тільки на пару тижнів! Ну, максимум на місяць!»
«А навіть якщо доведеться залишитись на довше, то знайдемо собі якусь роботу й окреме житло!» — думали ми з моєю рідною сестрою, яка теж поїхала зі мною. Та не так сталося, як гадалося.
РЕКЛАМА
Двоюрідна сестра, як кажуть у Франції, кузина, вже понад 10 років заміжня за французом і живе з ним і їхніми двома дітьми в старовинному селі Мон-пре-Шамбор. Це регіон Центр-Долина Луари, село в 160 км від Парижа. Ми зупинилися в їхньому приватному будинку, у нас з сестрою була своя окрема кімната.
Катерина з чоловіком-військовим
— Чимало біженців розказували про конфлікти з приймаючими сім’ями. В одному випадку ті, отримуючи кошти за оренду від держави, вимагали, щоб біженці ще й доплачували зверху. В іншому дідок-хазяїн, знаючи, що житло знайти складно, натякав квартирантці на секс. А коли та відмовила, перетворив її життя на пекло, і вона змушена була поїхати у табір. В третьому — хазяї намагалися залучити орендарів як безоплатну робочу силу на фермі тощо. Як проходила ваша адаптація?
– Ми їхали до рідні, тому всі подібні ексцеси нас оминули. Нам було досить комфортно. Кузина з чоловіком мешкають в одному селі з його батьками, але в окремих будинках, на різних вулицях. Батьки чоловіка, звичайні добропорядні французькі пенсіонери приблизно такого ж віку, як і наші батьки, прийняли нас як власних дітей, що не по своїй волі потрапили в дуже велику біду.
Ми з сестрою вже давно дорослі, самостійні жінки. Та будь ти хоч сто разів доросла і самостійна, але якщо внаслідок обставин ти опинилася в чужій країні та ще й з таким величезним болем у душі, то кожне добре слово сказане, навіть французькою мовою, яку ти ні бельмеса не розумієш, ті щирі обійми французької мамусі будуть тобі, як бальзам на рану.
Мадам Неллі, як мамочка, намагалася нас і пожаліти, і пригорнути, і смачно нагодувати. А вишукана французька їжа, всі ці пате, суфле, гратени, приготовані справжньою французькою мамою, це було не просто смачно, це неймовірно смачно! Єдине, що я так і не змогла гідно оцінити, вибачте мені, Неллі, це традиційна біла спаржа, от максимально не моє.
Хоча, не дивлячись на те, що французька кухня фантастично смачна, траплялися «українські рецидиви». Наприклад, дуже хотілося гречки. Звичайної гречаної каші з маслом. Гречки у Франції нема взагалі.
Читайте також: «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому
– Як складалося в інших українців, що жили в вашому селі?
– Хочу сказати, що життя в чужій сім'ї, ще й достатньо довгий час, це дуже великий психологічний стрес для обох сторін. В наше село приїхала українка — молода жінка з сином-підлітком. Її поселили в місцеву родину, яка зголосилась прийняти у себе біженців.
А жінка вже приїхала в стресі, психологічно і фізично виснажена, а тут місцева сім'я, дуже енергійна, ще не стара пара, почали активно вирішувати її долю. Мало того, що хочеш не хочеш, вона мала підлаштовуватись під їхній ритм життя, вони знайшли їй роботу в пекарні і були щиро впевнені, що роблять людині добро. Вони просто не дали часу їй оговтатись. А вона ні фізично, ні морально цього не витягувала і почала хворіти — то грип посеред літа, то ковід, то ще щось…
Врешті-решт все закінчилось скандалом. Французькі господарі образились, сказали, що квартирантка просто невдячна і лінива. Соцслужби допомогли їй знайти інше соціальне, вже окреме житло. І, як тільки вона з’їхала, у неї все налагодилось.
Ці ситуації часто обговорювалися і у біженських групах, коли іноземці хочуть зробити добре діло, але не зважають чи просто не розуміють, що приїде жива, психологічно травмована людина, можливо ще й з дітьми, з своїми втратами, які не встигла пережити… І вона може зовсім не вписатися в налагоджене життя приймаючої родини. І це ситуація не на один день, а на досить невизначений термін.
І, головне, самі іноземці психологічно не витягували, коли чужі люди живуть такий довгий час. Адже вони, як і ми, думали, що війна ось-ось закінчиться… Може, тому зараз хазяїв, які погоджуються прийняти до себе українських біженців, набагато менше.
Читайте також: «Сиве волосся? Його стало безліч!»: співачка Наталка Карпа про чоловіка-військового та випробування війною
«Побачивши, що я розхвилювалась, літній поляк почав мене захищати»
— Чого вам вдалося досягти у Франції?
— Дуже часто успішна інтеграція залежить від того, де біженці опинились: в провінції чи великому місті. У нас була типова французька провінція. У кузини село Мон-пре-Шамбор дуже гарне: виходиш з двору і за першим же перехрестям виноградники, далі поля і яблуневі сади, а ще далі ліс, а за 10 кілометрів від села розташований красивенний замок Шамбор.
Можна сказати просто казка, але… Роботи в селі катма, а для іноземців без знання мови тим більше, громадський транспорт теоретично є, але, окрім шкільного, інших автобусів ми не бачили, до найближчого міста, в якому є залізнична станція, 15 км, і без автомобіля ніяк. Тому про «досягнення» навряд чи можна щось сказати. Тим більше, коли відсутня мотивація: я не збиралася лишатися назавжди і працювала віддалено на Україну.
Ми за 6 місяців вивчили мову на рівні «сходити в магазин по хліб». Для повноцінного самостійного проживання в країні, як виявилося, цього явно не достатньо, винайняти квартиру без офіційного контракту на роботу неможливо, ми жили у родичів, тож на соціальне житло розраховувати не доводилося. Потрібно було вже щось вирішувати.
Восени 2022 року в Україні якраз почалися обстріли енергетичної інфраструктури, відключення світла, проблеми з інтернетом, а потім і з водою й опаленням. Друзі в Києві сказали, що повертатися зараз не найкращий час і, якщо є можливість, то краще лишитись за кордоном. Ми з сестрою вирішили переїхати в іншу країну, де буде простіше хоча б з мовою. Так і потрапили в Польщу, в Перемишль — наче й за кордоном, але й додому близько.
Читайте також: «Вже зараз тут відчувається зниження градуса підтримки українців»: киянка, яка через війну виїхала до Німеччини, про повернення додому
У Перемишлі я прожила два з половиною роки. Це маленьке, старовинне, мальовниче, тихе містечко в оточенні зелених гір, яке розташувалося по обидва боки річки Сян. Засноване ще в IX столітті, воно має населення трохи більше як 55 тисяч людей. Там безліч церков, старовинних кам’яниць, навіть невеличкий замок і жодного промислового підприємства.
Коли ми з сестрою переїхали до Польщі, зовсім не знали мови. Але проблеми з тим, що нас не розуміють, не було взагалі. Перемишль знаходиться майже на кордоні з Україною. В перші дні війни через нього пройшла величезна кількість біженців. У багатьох місцевих є родичі й знайомі в Україні, також є велика спільнота етнічних українців, тому українська мова там не дивина. Та навіть якщо поляки не знали української, ми завжди могли з ними домовитись. І завжди отримували допомогу — на вокзалах, в магазинах і аптеках, державних установах — всюди.
Зазвичай від місцевих можна було почути: «Panie z Ukrainy? Nie mówię po ukraińsku, ale rozumiem», тобто: «Пані з України? Не розмовляю українською, але розумію».
«У Перемишлі я прожила два з половиною роки. Це маленьке, старовинне, мальовниче, тихе містечко в оточенні зелених гір, яке розташувалося по обидва боки річки Сян. Воно було засноване ще в IX столітті», – розповідає Катерина
— Тобто, з ксенофобією у Польщі, про яку так багато говорять останнім часом, ви не зустрічалися?
– На щастя, жодного разу. Навпаки, поляки ставали на мій бік. Трапився один неприємний інцидент, коли ми тільки переїхали в цю країну. Я тоді перебувала в дуже пригніченому психологічному стані — мені хотілося додому, а там були безперервні обстріли і кожного дня якісь погані новини… Я була в супермаркеті і на касі хотіла поповнити рахунок на телефоні.
Касирка почала мене щось запитувати, а я ніяк не могла зрозуміти, що вона від мене хоче. А це був вечір, людей в магазині після роботи повно, за мною на касі вже утворилася черга… І хоч ніхто у черзі не виказував ніякого незадоволення, касирка, молода ще дівчина, почала роздратовано у мене щось запитувати, але я від того ще більше розгубилась.
Побачивши, що я розхвилювалась, якийсь літній пан-поляк за мене вступився. Він вичитав касирку за те, що вона так невиховано зі мною поводиться, невже вона не бачить, що я не розумію і мені потрібна допомога? На щастя, конфлікт залагодився, і я з полегшенням видихнула.
Катерина біля Українського народного дому в Перемишлі
— Де ви там жили?
– Поруч зі старовинними будинками в Перемишлі вистачає типових панельок- п’ятиповерхівок зразка 80-х років, коли Польща була під впливом радянського союзу. В одній з таких п’ятиповерхівок, як кажуть місцеві «в блоку», на Засянні, ми з сестрою й оселилися. Хоча будинок був ще радянських часів і відповідного проєктування, завдяки вчасно зробленому ремонту і постійному дбайливому догляду виглядав навіть дуже пристойно. Ми мешкали в невеликій за розміром двокімнатній квартирі з чистим ремонтом, гарним опаленням, гарячою водою і безперебійним інтернетом.
Моя сестра знайшла роботу вчительки української мови й літератури у місцевій українській школі, я працювала віддалено в Україні й, не дивлячись на те, що у Польщі ми не отримували жодної соціальної допомоги, на нормальне життя нам абсолютно вистачало коштів. Це був час, щоб прийти до тями, трохи відновитися у тиші й спокої, і я дуже вдячна і Польщі, і Франції також, що дали мені прихисток в критичний момент мого життя.
Читайте також: «В Канаді було так страшно, що перший час волосся жмутами випадало»: українка про життя за кордоном і мрію повернутись додому в Україну
«Мене зупиняли: „Ти куди?“ Та мені хотілося свого: свого хліба, своїх горобчиків, свого чоловіка»
— Що вас розраджувало на чужині?
– У Польщі — близькість кордону. Вперше я побачила Україну в березні 2023 року: моєму чоловікові дали коротку відпустку і ми обоє приїхали в Київ — він з-під Запоріжжя, я з Перемишля. Потім ще багато разів їздила в Київ впродовж 2023 — 2024 років.
Ще мене втішала моя творчість. Ще до війни я закінчила літературні курси онлайн, де нас навчали мистецтву написання короткої прози. Восени 2022-го року я знову пішла на вже поглиблений літературний курс, який тривав 6 місяців, де ми вчилися писати новели. Найкращі з них «Місто», «Француз», «Дзеркало», «Феєрверк», «Сусід» і «Beatus» увійшли до збірки «Алхімія короткої прози».
Я і зараз продовжую писати коротку прозу і час від часу вірші. Це для мене, як сеанси психотерапії, де я можу перепрожити, переосмислити свій досвід і свої втрати.
Катерина зі збіркою молодих авторів, куди увійшли і її твори, які вона написала під час перебування за кордоном. Поруч — відомий український письменник Любко Дереш
— Що ви вважаєте втратами?
— Через війну я втратила все матеріальне, що було нажите за попередні 40 років життя. Все, що не вмістилося в ту валізку, з якою я виїхала з окупації. Втратились контакти з багатьма людьми, хоча найближчі друзі лишилися, і ми постійно на зв’язку… Втратилося базове відчуття безпеки, коли в країні ще не було війни. У той же час вдячна долі, що мої близькі живі. Це найголовніше.
— Зараз не витримують і виїжджають навіть ті українці, які міцно трималися за рідну землю. А ви, навпаки, повернулися. Що змушує наших біженців повертатися додому саме зараз, коли ракетні атаки почастішали?
– Є просто класична туга за Батьківщиною. Ірраціональне бажання, прагнення повернутись, попри небезпеку. Є, коли просто «не зайшла» країна і людина зрозуміла, що в Україні хоч і бомблять, але тут все своє і життя менш регламентоване і більш вільне. Деякі жінки повертаються заради чоловіків, тому що довгі розлуки — це велике випробування для шлюбу. Хтось не ужився з господарями, такими, як були оті французи, що образилися на свою українську квартирантку… І після конфлікту не знайшов іншого житла, не захотів поневірятися по таборах і повернувся назад.
Когось змусили діти, які сумували за своїми друзями, своїм містом і бойкотували життя в приймаючій країні. Чула про викладачку вишу… Вона психологічно не змогла мити підлогу в басейні, через три місяці звільнилася і приїхала додому. Знаю дівчину, яка була чудово влаштована в німецькій IT-компанії, але виїхала, бо платила за житло у Мюнхені шалені кошти. А вдома, на Київщині, у неї власний дім з батьками, свій садок-город і її німецькі роботодавці сказали, що їм не важливо, де вона мешкає і продовжили їй контракт… У кожного своя причина.
— Як думаєте, яку користь отримує Україна з поверненням цих людей?
– Зберігатиметься нація, адже на нас чекає дуже велика демографічна проблема. Ці люди везуть нові знання, нові зв’язки, нову культуру, нові технології. І нове усвідомлення України як більш зручної для життя країни, яка у деяких аспектах навіть перевершує інші країни. Тільки б швидше закінчилась війна.
— Ваше повернення виважене рішення чи це «ірраціональне бажання»?
– Думаю, і те, і інше… Я від самого початку не збиралася залишатися за кордоном. Це було вимушене тимчасове становище. Давно планувала повернутись в Україну, а хвороба чоловіка просто прискорила цей процес. Ми разом уже 23 роки. Познайомились в компанії спільних друзів, і з того часу вже пройшли разом, як то кажуть «і Крим, і Рим, і мідні труби», і війну, і довготривалі розлуки, і хвороби. Йому зараз потрібна моя підтримка і турбота, бо ми разом «і в горі, і в радості». Він відновлюється після операції на хребті.
— Це поранення на фронті?
– Ні, але це є прямим наслідком його військової служби. Чоловік наново вчиться ходити й це не просто, але ми й з цим впораємося. Наразі я зайнята його відновленням. Потім, можливо, повернусь до громадської діяльності, або піду в якусь нову для мене сферу. Я вже тут два з половиною місяці.
До речі, друзі, ті, що у Польщі, коли я поверталася в Україну, зупиняли: «Ще рано! Побудь! Ти куди?» А я слухала і думала: «І природа тут гарна, і небо мирне, і горобчики безтурботно скачуть, і хліб смачний…» Та мені хотілося свого: свого хліба, своїх горобчиків, свого чоловіка…
Зараз ми з чоловіком живемо в Броварах. Звісно, це не моє рідне місто, але все одно я вдома… Я це відчуваю, і це найголовніше.
Раніше «ФАКТИ» писали про те, чим займаються українські біженки за кордоном.
